Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

тінь мов хто уко­пав се­ред ха­ти, стоїть во­на, то підска­кує вго­ру, то опус­кається униз; а тінь По­пен­ко­ва ні вси­дить, ні встоїть, ні вле­жить. То во­на опини­ться ко­ло тіні Жу­ко­вої, зад­рав­ши до­го­ри од­ну но­гу; то ся­де і ко­ли­шеться нарівні з тінню Пет­ро­вою; то скло­ниться до тіні Шестірно­го, мов хо­че поцілу­ва­ти­ся з нею; то заскач­е-застрибає по всій хаті, по всіх кут­ках… Ко­ли тіні стри­ба­ють, біга­ють, тру­сяться, то­ва­рист­во, не приміча­ючи то­го, ве­де мир­ну роз­мо­ву. По­пен­ко роз­ка­зує про своїх знай­омих бур­саків; про їх зав­зят­тя, про п'яницькі бен­ке­ти, про роз­бої цілої вал­ки об­хо­ду, про попівен, попів, ма­ту­шок.

- Попенку! - обізвав йо­го Жук: - Оце ти роз­ка­зуєш нам про свою братію, - смієшся, глу­зуєш з неї. А що ти ду­маєш за се­бе? Ку­ди се­бе притк­неш, де подіси­ся? Ма­буть, як і дід, прадід та батько, по­юр­туєшся, пок­ру­тиш­ся, по­ки мо­ло­дий, а там - і собі, про­тер­тою ни­ми стеж­кою підеш… Візьмеш за ру­ку яку попівну, по­ве­деш її в церк­ву, на­ре­чеш своєю жі­нкою, ста­неш по­пом, зів'єш своє куб­ло та й бу­деш бо­жу служ­бу пра­ви­ти, на­рож­де­них хрес­ти­ти, по­мер­ших хо­ва­ти, мо­ло­дих вінча­ти?.. Чи як?

- Атож! - од­ка­зав По­пен­ко: - Учись, учись у цій прок­лятій бурсі, та й по­кинь хіба на са­мо­му кінці? Себ­то: пливи-плив­и, та на бе­резі і вто­пи­ся?.. Ні, мо­же, і по­гу­ляю який там рік, або два, по­ки ви­шу­каю ба­гат­шу попівну, та кра­щу пара­фію; а там… пост­ри­жу­ся.- Нам один шлях!

- Чого один? А далі вчи­тись? - пи­та Жук.

- В ака­демію? Ну її, ще в ченці пост­ри­жуть.

- А в універ­си­тет? Те­пер же і вам мож­на…

- Чого я ту­ди піду? чо­го я там не ба­чив? Хіба мені уні­верситет хліба дасть? Тут уже пев­не знаєш, що хліб бу­де, а там - по­по­шу­кай йо­го! Ба­га­то до­во­ди­лось ба­чи­ти сту­дентів, що в дра­них шта­нях хо­дять…

- Та-ак! - од­ка­зав Жук і за­мовк, за­ду­мав­ся.- Та воно, і по­пом був­ши, мож­на лю­дям доб­ро ро­би­ти, - тро­хи зго­дом мо­вив.- Та ще, ди­вись, чи не більше, ніж ко­му дру­го­му, бо піп так близько стоїть до на­ро­ду; лю­ди звик­ли йо­го батю­шкою зва­ти… От і будь їм за батька, Грицьку! За­ве­ди шко­лу - учи­ти­ся; у свя­та - на­родні бесіди, по­учай уму-ро­зу­му. По­га­но, що у вас ме­ди­ци­ни не вчать; во­на б як­раз пригоди­лася по­пові.

- Ту-у-ди!- розтягаючи, од­ка­зав По­пен­ко.- Ра­ди чо­го я це все бу­ду ро­би­ти? Що во­но мені, хліба дасть? гро­шей дасть?.. Мужик по­ки ще тем­ний, то і в бо­га вірує; а вивчи­ться - він і церк­ву за­бу­де, а про ба­тюш­ку - по­ми­най як зва­ли! Прий­деться йо­му ко­ли не з го­ло­ду зди­ха­ти, то над су­харем да­ви­ти­ся; та ще й з поученій твоїх він наг­лу­миться…

- Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… На­род ніко­ли не за­бу­ває то­го доб­ра, що йо­му зро­биш… Тільки ро­би справж­нє доб­ро, а не шу­кай сла­ви та гро­шей че­рез йо­го… Шко­лу пос­тав так, щоб ви­хо­ди­ли з неї не пи­сарі-п'явки, а грамот­ні лю­ди.

- Та ра­ди чо­го я це бу­ду ро­би­ти? - скрик­нув Попен­ко. - У ме­не, мо­же, бу­дуть свої діти, кот­рих тре­ба до ро­зу­му до­вес­ти! Си­нам - вос­пи­таніє да­ти, доч­кам, - при­да­не на­дбати… бо хто те­пер бе­ре безп­ри­да­нок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя шко­ла, твій мир?

- То він, бач, ду­ма, - усміха­ючись, мо­вив Шестірний, - що гро­ма­да са­ма своїми си­ла­ми виб'ється в лю­ди!

- Атож, від ко­го ж їй по­мочі жда­ти? Шестірний зарегота­вся­.

- Чого ж ти ре­го­чеш? Ну, ка­жи, що ду­маєш?

- Я? - спи­тав Шестірний.- Я ду­маю так: по­па­дись ти оце ко­му-не­будь з та­ки­ми дум­ка­ми, то й бу­де тобі на горіхи… Гу­ля­ти­меш там, де Сидір ко­зам ро­ги пра­вить!

- Чого? що ж я ка­жу та­ке?

- Як що? Хіба не вид­но, ку­ди ти стри­жеш? Гро­ма­да, мов­ляв, са­ма се­бе знає! їй не тре­ба ні стар­ших, ні…

- Воно, ко­ли хоч, то кра­ще б бу­ло, ко­ли б усі бу­ли рівні, - по­чав Жук.- Оже, ко­ли цього ще не­має, то я йо­го і не чіпаю. Я ка­жу тілько, що гро­маді нічо­го від те­перішніх своїх стар­ших доб­ра жда­ти. Ко­ли са­ма во­на не прид­бає, то да­ремні її надії!

- Як же во­на са­ма прид­бає?

- А ось як… По-моєму, усяк, хто тро­хи ви­ще став від сірої ма­си на­ро­ду, - не лізь у па­ни, не ви­си­сай з на­ро­ду крові, а віддай на­ро­дові все те, що че­рез йо­го прид­бав.- Се ка­жу­чи, Жук ус­тав - і пог­ляд йо­го світив на всю ха­ту.

- Що я че­рез на­род прид­бав? - до­пи­ту­вав­ся Шестірний: - на­уку дав мені твій на­род?

- Дав! - з за­па­лом відка­зав Жук.- Він гроші дав, щоб те­бе нав­ча­ли!

- А віддай йо­му на­зад ті гроші, то, ду­маєш - на­уку за­ве­де він на них? У шин­ку проп'є!

- Що ти сим хо­чеш ска­за­ти?

- Що без пра­ви­телів твій на­род ні к бісу не го­диться!

- Хто ж про се спо­рить? Ти ме­не не ро­зумієш… На­що і пра­ви­телі, як не на те, щоб вес­ти на­род упе­ред? Знай же це! Тілько ж знай і те, що пра­ви­тель твій ніко­ли не від­дасть усього своєму на­ро­дові. Він ніко­ли не зре­четься ні сво­го пра­ва, ні своєї власті - ні тоді навіть, ко­ли вдасть йо­го зовсім не потрібна бу­де!

- Такого ча­су ніко­ли не бу­де! - од­ка­зав Шестірний.- Завж­ди бу­дуть поміж людьми ви­ки­да­тись і ро­зумніші від дру­гих і удатніші. Во­ни-то і бу­дуть пра­ви­ти гро­ма­дою.

- Чи пра­ви­ти-то? А чи не пильну­ва­ти про гро­мадське доб­ро, без тво­го пра­ве­жу?

- Тож - і доб­ро пильну­ва­ти… Жук, мов опа­ре­ний, ски­нув на Шестірно­го грізний пог­ляд.

- Ти, пев­но, в уп­ра­ви­телі полізеш? - якось глу­хо за­пи­тав він.

- Атож! Шир­ша пос­тать - більше наж­неш, Огонь у печі по­тухав; пе­ре­горіле угілля тліло, та вже не да­ва­ло то­го світу. Ще спе­ре­ду виднілись чер­во­ну­ваті пос­таті то­ва­рист­ва; за­те за спи­ною сто­яла ніч і за­ли­ва­ла все тем­но­тою. При ос­танніх сло­вах Шестірно­го у печі звідкись невідо­мо схопи­вся то­ненький стру­мо­чок ог­ню, вид­ко, знай­шов­ся десь не­пе­ре­горілий пру­тик, і огонь освітив усю ха­ту. Об­лич­чя Ше­стірного вис­ту­пи­ло яс­не, мо­ло­жа­ве, з біли­ми ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми, на­че зби­ра­ло­ся уп'ястись ни­ми в ко­го-не­будь. Об­лич­чя Жу­ко­ве бу­ло хму­ре-чор­не, а очі ки­да­ли гнівний гост­рий пог­ляд. За спи­ною, на­че стов­пець, сто­яв По­пен­ко, з за­ло­же­ни­ми в ки­шені ру­ка­ми; а Пет­ро сидів ря­дом з Жу­ком і доб­рим пог­ля­дом ди­вив­ся на йо­го, не­мов зби­рав­ся ска­за­ти: "Годі, пе­рес­тань! тут не знай­ти тобі теп­ло­го привіту своїм оди­но­ким дум­кам… Бач, яким хо­ло­дом навк­ру­ги ди­ше!" - То бу­ло на хви­ли­ну.

Прутик, гну­чись у три по­ги­белі, не за­ба­рив­ся згоріти - і світ по­тух; білий попіл прик­рив звер­ху чер­во­не вугілля… Повіяло справді хо­ло­дом;