Читати книгу - "Пошились у дурні, Кропивницький"

class="p">Баньки витріщає?

Дранко.

Не­на­че со­ро­ка в вічі заг­ля­дає.

Кукса.

А що, кор­тить? Приз­най­тесь!

Дран­ко.

По­жа­луй­ста, не в'їдай­тесь!

Ра­зом.

Не та­кий я і т. д.

Дранко. Кра­ще да­вай­те зню­хаємось та й піде­мо спо­чи­вать, а завт­ра, як бог дасть, діжде­мо.

За Кук­сою Ва­силь чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Кукса. Дя­кую! Тільки це не я чхнув, бо я ще й не до­ню­хав, то чо­го ж би чхав?

Дранко. Та нев­же? А мені зда­ло­ся…

Кукса. І завж­ди вам боз­на-що здається… Я іноді обидві ніздрі заб'ю, що аж не дих­ну, і тоді не чхаю… Так що, ка­же­те, завт­ра?

За Дран­ком Ан­тон чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Дранко. Ой, що це та­ке?

Кукса. Що?

Дранко. У ме­не за пле­чи­ма щось так чхну­ло, що аж не­на­че сімсот свічок в очах блис­ну­ло!..

Кукса. Бач­те, я ка­зав вам не раз, що це місце не­без­печ­не!

Дранко. Хто ж вам ка­зав?

Чутно свист, хрю­кан­ня, гав­кан­ня і гомін.

Кук­са. О! о! Чуєте?

Обоє з ля­ком втіка­ють. Тікай­мо!.. Ку­ди? Ту­ди?.. Сю­ди?..

ЯВА 10

Вибігають Антон, Ва­силь, Ориш­ка і Гор­пи­на.

Співають.

Отак ми їх на­ля­ка­ли,

Що обоє повтіка­ли,

Не вер­нуться вже сю­ди.

Тепер ми зли­ши­лись біди.

Ну ж бо ве­селіше

Заспіваймо, що любіше.

Ой дівчи­на-гор­ли­ця

До ко­за­ка гор­неться,

А ко­зак, як орел,

Як по­ба­чив, так і вмер -

Умер батько - бай­ду­же,

Вмер­ла ма­ти - бай­ду­же,

Умер ми­лий-чор­ноб­ри­вий -

Жаль мені йо­го ду­же!

І за батька оче­наш,

І за матір оче­наш,

За ми­ло­го ду­шу

Тан­цю­ва­ти му­шу!..

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Обставини такі ж, як і в першій дії. День.

ЯВА 1

Дран­ко один.

Дранко (стоїть на ти­ну і ди­виться на го­ру, на шлях). Що во­но за знак, що й досі той же­них не їде? Вже й лю­ди по­ча­ли схо­ди­тись на весілля, а йо­го не­ма та й не­ма! О, щось за­куріло!.. Троє чи двоє ко­ней? Здається, троє? Так, троє… Ще й добрі коні… Еге, поспіша! Поспішай, поспішай! Прис­тяжні вскач біжать! Добрі ко­няч­ки! Здається, він у синьому жу­пані? Чи то, мо­же, сер­дук? А тільки у синьому! Ні, здається, у чорній бурці. Пев­но, бур­ку на­ки­нув, щоб не за­по­ро­ши­ло… Ач, не­на­че той азіят!.. О, вже ближ­че…

ЯВА 2

Кукса і Дран­ко.

Кукса (вий­шов з дво­ру і, не ба­ча­чи Дран­ка, ви­ла­зить на тин). І-і-і, біда! Вже гос­тей пов­но в подвір'ї і в хаті, а же­ни­ха й досі не вид­ко, не їде та й не їде! А хто їх нак­ли­кав, тих гос­тей? І сва­ти у третіх, і ку­ми мої, і ку­ми бра­тові, і сво­яки кумівські!.. Налізло та­ко­го, що й не пе­релічиш. Не­лов­ко спи­та­ти, хто їх сповістив… (Ди­виться на го­ру)...

Дранко. Чи не ди­во!.. То зовсім не коні, а щось ніби те­ля же­не…

Кукса (ди­виться). Щось сви­ню же­не, ма­буть, у ба­зар!.. (Пос­теріг Дран­ка). А чо­го то ви зоп'ялись на тина, як та про­ява?

Дранко. А ви чо­го там ма­ячи­те, як пу­га­ло?

Кукса. Та ска­за­ли діти, що десь по­же­жа!

Дранко. То ви вилізьте на ха­ту, відтіля видніш бу­де.

Кукса. А хоч би й на ди­мар виліз, вам що до то­го?

Дранко. Вилізьте, вилізьте, та візьміть ще й кле­па­ло в ру­ки… Скли­кай­те лю­дей на ґвалт!

Кукса. А ви візьміть віху та ма­хай­те!

Дранко. Не лізьте осою в вічі!

Кукса. Не чіпай­те ме­не!

Дранко. Який чорт вас зачіпає?

Кукса. Отой, що ба­ла­ка!

Дранко. Ви хоч би ли­си­ну прик­ри­ли: бли­щить на сонці, як бля­ха у соцько­го!..

Кукса. А ви б роз­че­са­ли свою кушт­рю, а то го­робці по­ду­ма­ють, що ку­де­ли­ця, і обс­ми­ка­ють на гнізда!

Василь (з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чу­жос­то­ронній чо­ловік іде до вас.

Дранко (ско­чив з ти­ну). Нев­же? Сла­ва тобі, гос­по­ди! Як це я йо­го проґавив? (Побіг у свій двір).

ЯВА З

Антон і Кук­са.

Антон (вибіг з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чо­ловік, ли­бонь, па­ру­бок, заїхав у заїжджий двір до Герш­ка, пе­реодяг­ся у ста­ру оде­жу, спи­тав, де ва­ша ха­та, і йде вже сю­ди.

Кукса. Чи й справді? Ти йо­го сам ба­чив?

Антон. Аяк­же, своїми очи­ма ба­чив! Я йшов з містеч­ка повз пос­то­ялий двір, див­люсь: що во­но за чу­дасія? Якась лю­ди­на ски­да з се­бе гар­ну оде­жу і надіва ста­ру! Я й прис­лу­хав­ся, чую, пи­тає: "Де Кук­со­ва гос­по­да?"

Кукса. Спа­сибі тобі за звістку, Ан­то­не! Я те­бе, Ан­то­не, люб­лю, єй-бо­гу, люб­лю! Зос­та­вай­ся у ме­не ще років на два або й на три, зас­лу­жиш чи­ма­ло гро­ше­нят, тим ча­сом, мо­же, твоє сер­це при­вер­неться до дівчат, тоді сва­та­ти­меш мою Па­лаж­ку! І во­на тим ча­сом підрос­те та ви­людніє!

Антон. Ко­ли так, то вже кра­ще віддай­те за ме­не Ориш­ку!

Кукса. Ориш­ку? І Ориш­ку віддав би, так… (Огля­нув­ся, ти­хо). Це ж приїхав же­них до Ориш­ки!

Антон. Же­них? Ну, як­що Ориш­ку ви віддас­те за цього же­ни­ха, тоді поп­ро­щай­тесь і з Ан­то­ном, і з мли­ном своїм, і з гос­по­дою!

Кукса. Як? Що?

Антон. А те, що спа­лю!

Кукса (убік). Он во­но що! (До нього). Так ти так не­на­ви­диш бабів?

Антон. Не­на­видів, а оце рап­том при­вер­ну­ло ме­не до бабів!

Кукса. При­вер­ну­ло? А щоб те­бе ви­вер­ну­ло!.. (Хут­ко йде за ним). От тобі і вглядів у два ока! Та пост­ривай-бо, Ан­то­не!.. Нев­же це ти навсп­равж­ки?.. (Пішов).

ЯВА 4

Ничипір ви­хо­дить з-за ха­ти з Ва­си­лем.

Василь. Оце ж ха­та мо­го ха­зяїна, а ото Кук­со­ва.

Ни­чипір. По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. Му­шу вже ста­ти у при­годі доб­рим хлоп­цям. Спа­сибі їм: на­го­ду­ва­ли ме­не і гро­шей поміни­ли­ся да­ти аж де­сять кар­бо­ванців!..

ЯВА 5

Ничипір і Дран­ко.

Дранко (вибігає з сво­го дво­ру). Ми­лості про­сю (Ха­па йо­го за ру­ки і тяг­не до се­бе).

Ничипір. Чо­го це ви до ме­не прис­та­ли? Пустіть!

Дранко. Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча? Я за­раз до­га­дав­ся!

Ничипір.

У чім до­га­да­лись?

Дранко.

Ми­лості про­сю по­кор­но!

Ничипір.

А ку­ди ж то так про­вор­но?

Дранко.

У мою гос­по­ду!

Ничипір.

У ва­шу гос­по­ду!

Дранко.

Все вже як слід

У ме­не го­то­во!

Ничипір.

Я не роб­лю діла

З од­но­го сло­ва.

Дранко.

Я вже й по­па до­го­во­рив.

Ни­чипір.

Хто ж вам ха­па­тись так велів?

Дранко.

Одне тільки сло­во,

Та й марш до вінця!

Ми до­ве­дем діло