Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

са­хар­нi, круг­лi жов­тi ко­ло­ди на бi­лiм снi­гу, смi­ялись до сто­сiв цег­ли, до при­каж­чи­ко­вої бо­ро­ди, си­вої од мо­ро­зу. Те­пер, па­не доб­род­зею, вже пус­тять па­ру… Не бу­де чо­ло­вiк з го­ло­ду ги­нуть, аяк­же… - прий­де тер­мiн - бе­ри го­то­вi гро­шi. Так, так, Ма­ла­сю, от то­бi й "фаб­ри­кант"…

- Що, Хо­мо, бу­де? А бач, а бач…

Але на Анд­рiя ши­пi­ли з Хо­ми­них очей зе­ле­нi га­дюч­ки.

- Чого ра­дiєш? Га­даєш, во­ни го­рiл­ку гнать бу­дуть? Кров з те­бе гна­ти­муть, а не го­рiл­ку. Хлi­ба схо­тiв? А гор­ба не за­ро­биш? Гля­ди! Ко­му че­ре­во на­рос­тi аж ви­ще но­са, а то­бi жи­ли тяг­ти­ме, про­па­ди во­но пра­хом…

- Чекайте, Хо­мо…

- …бодай би взя­лось вог­нем та роз­вi­ялось по­пе­лом ра­зом з людською крив­дою…

- Чекайте ж бо, Хо­мо…

- Чого че­ка­ти? Вiн ду­ма - гу­ральня. До­мо­ви­ну то­бi го­ту­ють - чо­ти­ри дош­ки та яму. Та й вже.

- А, якi ж бо ви, Хо­мо…

Але Гуд­зя го­дi бу­ло спи­ни­ти. Вiн гнав, на­че з гор­ба

- От взяв би - р-раз, р-раз, роз­ва­лив би к бісо­вiй ма­мi, зрi­в­няв би з зем­лею, щоб i пам'ять про­па­ла на вi­ки вiш­нi…

Хома ма­хав ру­ка­ми i ту­пав но­гою. Кож­на зморш­ка на без­ву­со­му ви­дi ска­ка­ла у нього, i вид­ко бу­ло, як пiд ста­рою свит­кою кор­чи­лось тi­ло, на­че пру­жи­на.

Андрiй з ля­ком ди­вив­ся на Гуд­зя. Вiн на­вiть язи­к за­був у ро­тi.

Що се з Хо­мою? I що вiн ка­же? Тре­ба ж iз чо­гось жи­ти… Хi­ба кра­ще отим, що кру­тяться на ла­точ­цi по­ля i не збе­руть, бу­ває, на­вiть на­сiн­ня? Або то­му, що за­ко­пає си­лу у панськi ла­ни, а прий­де сла­бiсть, ка­лiцт­во чи ста­рiсть, то здох­не, як пес пiд пло­том? I що-бо вiн ка­же, гос­по­ди бо­же!

Але Хо­ма по­ма­лу од­хо­див. Злiсть i прокльони роз­си­па­лись рап­том в хрип­лий, зас­туд­же­ний смiх…

- Ха-ха! Ну, ста­виш пи­во? Твiй мо­го­рич. Гай­да до Мен­де­ля.

Андрiй ос­мiх­нувсь ви­ну­ва­то. Чо­му б не пос­та­вить? Ой як би охо­че вiн сам на­пив­ся на ра­до­щах пи­ва, та…

- Вiрите, Хо­мо…

- Ну, ну… не маєш? Чорт iз то­бою… теж "фаб­ри­кант"! Я йду…

Андрiй ди­вив­ся у спи­ну Хо­мi, але пер­ше, нiж зник­ла по­хи­ла фi­гу­ра, за­тих­ло ши­пiн­ня зе­ле­них га­дю­чок, по­гас­ли пе­ку­чi сло­ва i од­но тiльки дзве­нi­ло в Анд­рiєвих гру­дях - гу­ральня!

Вiн хо­тiв ще раз по­чу­ти те сло­во. Сто­яв пе­ред при­каж­чи­ком i м'яв шап­ку в ру­ках.

- Гуральня бу­де?

- Гуральня.

От. Те­пер вже на­пев­но. Вiн по­чув гор­дiсть, са­мо­по­ва­гу, на­че не па­нич Льольо, а сам вiн ожи­вить мерт­вi стi­ни са­хар­нi, пус­тить в рух ко­ле­са, па­си ма­ши­ни i людську си­лу.

Село, хлi­бо­ро­би, зем­ля…

Яке все бiд­не, зли­ден­не…

Кроти! За­лiз­ли на зи­му у бi­лi но­ри, а прий­де вес­на, поч­нуть му­чи­ти зем­лю, рi­за­ти гру­ди. Дай, зем­ле, по­кор­му! А зем­ля стог­не, пiс­на, без­си­ла, по­дер­та на ла­точ­ки. I за­мiсть по­кор­му дає свою кров. Не хлiб, а ку­кiль ро­дить, бу­дя­ки, хоп­ту. Го­дуй­ся!..

А тим­ча­сом го­лод­ний зрос­тає, мно­житься, кор­читься, як га­дю­ка, по­ру­ба­на на шма­точ­ки.

Намножилось вас. Хоч би ми­ло­серд­ний гос­подь по­рi­див вас вiй­ною, або мо­ром яким. Мо­же б, лег­ше бу­ло на свi­тi…

Ну, а йо­му що? Вiн не має зем­лi. Гу­ральня дасть йо­му хлiб… Хо­ма ка­же дур­ни­цi.

I ти, Ма­ла­сю, дур­но смi­ялась. Ка­зав Анд­рiй Во­лик - бу­де гу­ральня - i бу­де…

***

Гафiйка увiй­шла в ха­ту i при­ту­ли­ла до пе­чi за­мер­лi ру­ки.

- Забула, що пiч хо­лод­на, - ви­ну­ва­то пос­мiх­ну­лась во­на.

Маланка обер­ну­ла до неї чер­во­нi очi.

- 3 ким роз­мов­ля­ла у сi­нях?

- Прокiп при­хо­див.

Прокiп! З то­го ча­су, як вiн оже­нив­ся, Ма­лан­ка не мог­ла чу­ти йо­го най­мен­ня.

- Чого йо­му тре­ба?

- До ме­не при­хо­див.

- До те­бе? Чо­го?

- Книжки при­но­сив.

- Нехай но­сить жiн­цi своїй, а не то­бi…

Їй хо­тi­лось вра­зить пог­ля­дом доч­ку, але не вда­лось. На­бi­г­ла сльоза, заг­риз­ла, до­ве­лось ку­ла­ка­ми зак­ри­тi очi.

Тепер Ма­лан­чи­нi очi вже са­мi пла­чуть. За осiнь та зи­му стi­льки вил­ля­ли слiз, що уже звик­ли. Бо нас­тав хо­лод, сльота та не­го­да не тiльки в при­ро­дi, а в сер­цi. Об­ле­тi­ли на­дiї, роз­ме­та­лись безс­лiд­но, i там те­пер го­ло, як в лi­сi. Снi­ги те­пер в сер­цi i вов­ки ви­ють. Гос­подь не схо­тiв по­ка­зать свою прав­ду: як бу­ла панська зем­ля, так i ли­ши­лась панська. Дур­но Ма­лан­ка зби­ра­ла на­сiн­ня, дур­но пле­ка­ла на­дiї. Вуз­ли­ки з зер­ном так дов­го ви­сi­ли пiд об­ра­за­ми в ха­тi, аж на­му­ли­ли очi. На­реш­тi зня­ла та ви­нес­ла в хи­жу. Го­дi се­бе ду­ри­ти. "На­що знi­маєш? Нас­та­не вес­на - ла­ни за­сiєш". Це Анд­рiй так впiк у жи­ве.

Сухi гу­би в Ма­лан­ки стис­ну­лись од бо­лю на са­му згад­ку.

Їх троє - а всiм су­ди­лась од­на­ко­ва до­ля. Хо­лод i го­лод, i без­на­дiя. Дня­ми си­дi­ли в не­топ­ле­нiй ха­тi i не ва­ри­ли стра­ви. Свi­ти­ли не­на­вис­ним оком, ку­са­лись кри­ва­вим сло­вом. Як звi­рi. Щоб не за­мерз­нуть, Анд­рiй ниш­ком по но­чах ру­бав по шля­ху вер­би, або роз­би­ра стрi­ху в су­сiд­нiх по­рож­нiх бу­дин­ках. Як­би не со­вiсть - крав би. По­то­му за­лiз­ла колька у гру­ди, вче­пив­ся ка­шель. Пе­чiн­ки ви­вер­та­ло, по но­чах нi­х­то спа­ти не мiг. Навк­ру­ги по­рожньо, сум­но. Га­фiй­ка хо­дить, не­мов чер­ни­ця. Мов­чить, нi­чо­го не ка­же. Хi­ба Ма­лан­ка i так не знає?

- Бач, книж­ки но­сить… Як­би пiш­ла за нього, чи­та­ла б ра­зом.

- Облиште, ма­мо.

- На ко­го че­каєш? На Гу­щу? Ба­чиш, бi­да. Батько не­ба­га­то за­ро­бить, я не­мiч­на, зчор­нi­ла од пра­цi - та що iз то­го? А Про­кiп…

Ах, як се нуд­но, як нуд­но все од­но чу­ти

- Ви не жу­рiться, ма­мо. Я пi­ду в най­ми.

Маланка при­ку­си­ла язи­ка.

- До дво­ру най­му­ся. Або до Пiд­па­ри, вiн, ка­жуть, шу­кає дi­в­ки.

Очi в Ма­лан­ки ста­ли на­ля­ка­нi, круг­лi. Щось про­май­ну­ло на мить пе­ред ни­ми, давнє, на­пiв­за­бу­те. Во­на пiд­ня­ла ру­ки, на­че хо­тi­ла йо­го одiг­на­ти.

- Мовчи вже кра­ще.

- Їй-богу…

Тодi Ма­лан­ка рап­том розм'якла. Що там жу­ри­тись, ко­ли все йде на кра­ще. От пе­ре­бу­дуть зи­му, вес­на не за го­ра­ми. Ан­д­рiй на­пев­не най­меться до па­на, поч­нуть лю­ди го­ро­ди ко­па­ти, пi­дуть за­ро­бiт­ки.

Голос Ма­лан­чин ста­вав теп­лi­шим, не­мов наг­рi­вав­ся од сон­ця, що ти­хо сi­да­ло пе­ред са­мою ха­тою. Зо­ло­тий об­рiй зро­бив з вi­кон вiв­тар, ко­мин чер­во­нiв жа­ром, не­на­че в пе­чi па­ла­ло, сло­ва сте­ли­лись ла­гiд­но, як ос­таннє про­мiн­ня, i гас­ли по­во­лi в ве­чiр­нiх тi­нях. До Га­фiй­ки лиш ча­сом до­лi­та­ли ок­ре­мi сло­ва. Той ла­гiд­ний тон бу­див у неї згад­ки, на­вi­вав ду­ми.

"Коли б зна­ла - ку­ди, пiш­ла б пiш­ки до нього. Не­хай би не ду­мав, що од­цу­ра­лась. Ска­за­ла б: я не за­бу­ла, Мар­ку, твоєї на­уки: ти ки­нув сло­во, а з нього вро­ди­лось де­сять… Те­бе за­чи­ни­ли за гра­ти, а твоє сло­во хо­дить по свi­ту"…

…настануть жни­ва, бу­де­мо жа­ти, за­ро­би­мо хлi­ба, а во­се­ни…

"Хто лю­бить вiр­но, той хтiв би весь свiт за­сi­ять ми­ло­го