Читати книгу - "Дракула"

встиг пообідати, коли був у від’їзді. Але, як і минулої ночі, він усівся поруч і теревенив про те і се, поки я їв. Як і минулої ночі, я курив сигару, а граф сидів біля мене, невимушено розмовляючи і ставлячи запитання на всілякі теми, а тим часом година линула за годиною. Я здогадувався, що вже дуже пізно, але нічого не казав, бо відчував себе зобов’язаним всіляко задовольняти бажання мого господаря. Спати мені не хотілося, оскільки вчорашній тривалий сон зміцнив мої сили, але все одно я не міг не відчути того ознобу, який зазвичай охоплює людину з наближенням світанку, котрий – по-своєму – є схожим на зміну відпливу на приплив. Кажуть, що люди на межі смерті часто помирають удосвіта або у проміжку між відпливом і припливом; кожен, хто, подібно до мене – змореного і прикутого до свого місця почуттям обов’язку, – мав змогу відчувати цю зміну в атмосфері, здатен у це повірити. Раптом почувся крик півня, що з надприродною пронизливістю долинув до нас через чисте вранішнє повітря, і граф Дракула різко схопився на ноги:

– Оце так! Знову засиділися до ранку! Яка ж це недбала нечемність з мого боку – так довго змушувати вас не спати. Вам слід зробити ваші розповіді про дорогу моєму серцю Англію, мою нову країну, менш цікавими, щоби я мав змогу помічати, як швидко плине час.

І, чемно вклонившись, він пішов.

Я увійшов до своєї кімнати і підняв штори, але це було ні до чого, бо моє вікно виходило у двір; тож все, що я зміг побачити, – це червонувато-сіре передсвітанкове небо. Тому я знову опустив штори і зробив запис у щоденнику про день, що проминув.

8 травня. Починаючи писати цей щоденник, я побоювався багатослівності, але тепер радий, що із самого початку став приділяти багато уваги подробицям, бо в цьому замку і у всьому, що з ним пов’язане, є щось настільки химерне, що я просто не можу не відчувати занепокоєння. Так хочеться, щоб усе скінчилося для мене добре, і яка шкода, що я взагалі сюди приїхав! Можливо, це нічне життя так впливає на мене, але ж це ще далеко не все! Якби було з ким поговорити, то я ще б якось міг триматися, але тут нікого немає. Адже один-єдиний мій співрозмовник – це граф! Боюся, що я тут – єдина жива душа. Тож я буду настільки прозаїчним, наскільки мені дозволять факти; це дасть мені змогу триматися і не давати уяві заволодіти мною. Якщо це станеться, то я загину. Тому дозвольте мені описувати ситуацію, якою вона є або – видається.

Коли я ліг, то проспав лише декілька годин, після чого підвівся, відчуваючи, що більше не засну. Повісивши своє дзеркальце для гоління біля вікна, я почав голитися. Раптом я відчув на своєму плечі руку, і голос графа промовив до мене: «Доброго ранку». Я аж сіпнувся, бо мене здивувало те, що я не побачив його у дзеркалі, де відбивалася вся кімната позаду мене. Смикнувшись, я трохи порізався, але тієї миті цього не помітив. Відповівши на привітання графа, я знову поглянув у дзеркальце, щоб пересвідчитись у своїй помилці. Цього разу не могло бути жодних сумнівів, бо він стояв поруч зі мною і я бачив його біля свого плеча. Але у дзеркалі його відображення не було! Можна було бачити усю кімнату позаду мене, але в ній жодних ознак жодної людини, окрім мене самого! Це був вкрай приголомшливий факт, котрий, поряд з іншими химерними випадками, лише посилив те непевне відчуття тривоги, яке охоплювало мене у близькій присутності графа. Тієї самої миті я побачив, що ранка трохи кровоточила і кров стікала по щоці. Я поклав бритву і напівобернувся, щоби взяти липучий пластир. Коли граф побачив моє обличчя, його очі спалахнули якимось демонічним шаленством, і він раптом схопив мене за горло. Я відсахнувся, і його рука торкнулася мотузки, на якій трималося розп’яття. Це миттєво змінило його, лють минула так швидко, що я почав сумніватися, а чи була вона взагалі.

– Обережніше, – сказав граф, – дивіться, як ви себе порізали. У цих краях це набагато небезпечніше, ніж вам здається.

Схопивши дзеркальце для гоління, він продовжив:

– Саме через цю гидоту і сталася халепа. Це – нікчемна іграшка для чоловічого марнославства. Геть її!

І розчинивши важку віконну раму одним порухом своєї страшної руки, граф викинув дзеркальце, яке розбилося далеко внизу на друзки об каміння, яким було вимощено двір. Потім, не вимовивши ні слова, він пішов. Це було дуже прикро, бо тепер я не бачитиму себе під час гоління, хіба що спробую скористатися футляром для годинника або горщиком для гоління, на щастя, зробленим із металу.

Зайшовши до їдальні, я побачив на столі приготований сніданок, але графа не було. Так я поснідав на самоті. Дивно, але я ще й досі не бачив, як граф їсть або п’є. Він такий дивний! Після сніданку я трохи повештався по замку і позаглядав туди-сюди. Вийшовши на східці, я знайшов кімнату, повернену на південь. З неї відкривався чудовий краєвид, і з того місця, де я стояв, усе було дуже добре видно. Замок розташовано на самому краєчку моторошної прірви. Кинутий з вікна камінь падатиме тисячу футів униз, ні об що не вдарившись на своєму шляху! Скрізь, куди сягає погляд, – море зелених крон дерев, між якими де-не-де видніються прогалини, що вказують на глибокі провалля. То тут, то там можна бачити сріблясті ниточки річок, що течуть, звиваючись, ущелинами через ліси.

Але наразі я не надто налаштований описувати красоти, бо, продовживши після цієї кімнати свої дослідження замку, я скрізь знайшов у ньому самі лише двері, двері та двері – усі замкнені на замок або на засув. Окрім вікон у стінах замку, тут ніде немає доступного виходу.

Замок є справжнісінькою в’язницею, і я у ній – в’язень!

Щоденник Джонатана Харкера (продовження)

Коли до мене дійшло, що я – в’язень, я наче сказився. Я носився сходами, сіпаючи кожні двері і висовуючись із кожного знайденого мною вікна, але незабаром переконаність у своїй безпорадності взяла гору над іншими моїми почуттями. Згадуючи свої дії декілька годин по тому, я роблю висновок, що, мабуть, на якийсь час я збожеволів, бо поводився, наче щур у пастці. Однак, остаточно переконавшись у своїй безпорадності, я спокійно сів – так само спокійно, як я робив усе у своєму житті –