Читати книгу - "Покохати відьму"

валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.

– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.

Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.

– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!

Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!

Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…

Пані. Боялася я того меча – далі нікуди.

…Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…

– Це тобі, щоб не забував, хто твоя пані! А це, – поцілувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.

Майнула думка – повалити її в сніг, – стояла Вона нетвердо і в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли ні), – але я не посмів.

Пані. А, між іншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в голові всякі пустотливі думки бродили – дуже вже мене насмішив цей заколот. і двері мого будуара, звідки я у цей світ з’явилася, були замкнені зсередини.

…Посміявшись, піднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила сніг і зовсім уже іншим тоном:

– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справді, відьма. і, звичайно ж, у мене є чоловік. тільки…

Пройшлася по снігу і різко повернулася до мене:

– Тільки я б ніколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого відома, я цю шкуру взагалі хочу повісити на стіну і навіть не в спальні. і… і не іграшка ти для мене, був би іграшкою – так би не піклувалась.

Пані. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би іграшкою – взяла б з собою і сміялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.

– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобі більше не буду, обіцяю. хіба що… ну, уяви, що вороги кругом!

Це правильно – я кивнув.

– Ну, і можуть бути інші випадки, коли дуже потрібно. дозволяєш?

– Звичайно.

– А що в мене сміх неприємний – я і сама знаю.

Буває й дуже приємний. Я тільки що переконався в цьому.

– Найпізніше до середини літа заберу тебе звідси. Чекай! – сказала й зникла, як і ті двоє.

Повернувся до печери, а там… Коли тільки встигла? мішки з провізією, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнісінько, як у Палаці. На грудях напис: «Вчися рубати лівою!» Буду вчитися.

Увечері я викупався в гарячому джерелі, речі виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся від того, що Пані за вухо смикнула.

– Ти мені потрібен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!

У нас не можна. Це у редарців чоловіки й жінки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лікувала…

Пані. Ось-ось.

– Одяг ліворуч від тебе.

Одяг дивний – ніби штани з курткою разом. Стій, а Вона ж колись у таке була вбрана.

– Зброю та те, що тобі дороге, склади в цей мішок. Сюди не повернемося більше. Так, правильно, намиста твої. А от списи облиш – не знадобляться.

– Пані, це пам'ять.

– Кинджал для пам'яті… Втім, візьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в інший світ.

В інший – то в інший. Не первина.

Пані. Абсолютно правильно, це вдруге.

…Блиснуло щось перед очима, і ми в лісі, причому явно літо надворі. Дерева інші, кущі інші – не знаю таких, але точно літо. Пані швидко йде, біжить майже. Кролик майнув у Неї з-під ніг, ще один у кущі кинувся. А ось іще сліди їхні. Мабуть, багато тут.

Пані. Королівський заповідник.

…Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.

…«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав

(і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.

– А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?

Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!

– А-ахта-а-а-ак?

Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.

– Нападай не на жарт.

Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?

«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»

Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми