Читати книгу - "Карта днів"

обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаївся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутнє, але в ту мить досить було просто повірити, що воно в нас є.

Я почув, як на нижньому поверсі з кимось розмовляє пані Сапсан. Для нас це стало сигналом.

– До завтра, – прошепотіла мені на вухо Емма. – На добраніч, Джейкобе.

Ми поцілувалися ще раз. І наче електричний імпульс прошив усе моє тіло, і я відчув поколювання в кожній його частині, ніби вони раптом усі одночасно затерпли. Потім Емма вислизнула за двері, і я вперше за весь час після появи тут моїх друзів залишився на самоті.

***

Тієї ночі я майже не спав. І не стільки через хропіння Г’ю під купою ковдр у мене на підлозі, як через дзижчання джмелів у моїй власній голові, яку тепер переповнювали невизначеність та нові захопливі перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирішив тоді, що закінчення середньої школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енґлвуді ще пару років. Для мене час між «тоді» та отриманням атестата зрілості обіцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та мої друзі застрягли були в часових петлях на іншому боці Атлантики.

Та раптом, за один вечір, багато що змінилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи інше: дивне чи звичайне, такий спосіб життя чи інший. Я хотів – і потребував – і те, й інше, хоча й не однаковою мірою. Мене не цікавила кар’єра пересічної людини – спілкуватись із кимось, хто навіть не уявляв собі, ким я був насправді, або заводити дітей, від котрих я мав тримати в секреті половину мого життя, як це робив мій дід.

А втім, я не хотів прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу – в резюме ж не напишеш «приборкувач порожняків», – а щодо моїх мами й тата, то, хоча вони ніколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотів викреслювати їх зі свого життя. А ще я не хотів стати для світу звичайних людей настільки чужим, що міг би навіть забути, як у ньому слід поводитись. Дивосвіт був сповнений див, і я знав, що без нього ніколи не почуватимусь цілісним, але він міг також бути й надзвичайно шокуючим та гнітючим. Тож заради якнайтривалішого збереження власного здорового глузду я мусив підтримувати зв’язок зі своїм буденним життям. Таке урівноваження було мені необхідне.

Отже… Можливо, наступні рік-два вже не здадуться мені тюремним терміном, як я думав раніше. Можливо, я зможу бути з моїми друзями та Еммою і мати свій дім і свою сім’ю. Емма могла б навіть піти зі мною до школи. Можливо, усі мої друзі могли б! Ми б могли відвідувати заняття разом, обідати разом, ходити на дурнуваті шкільні танці. Звісно, де ж іще знайти краще місце, щоб дізнатися про життя та звички пересічних тінейджерів, як не в середній школі? І вже за один семестр вони б навчилися видавати себе за звичайних (і врешті-решт навіть я б навчився) та змішуватися з натовпом, на той випадок, коли б ми згодом ризикнули дослідити широченний світ Дивної Америки. А коли дозволяв би час, ми поверталися б до Диявольського Акра, щоби перебудувати часові петлі чи допомогти в якийсь спосіб зробити наш Дивосвіт, сподіваюсь, недосяжним для майбутніх загроз або ж іще якось прислужитися спільній справі.

На жаль, багато що залежало від моїх батьків. Вони б легко змогли посприяти цим планам або ж зробити їх реалізацію неможливою. От якби придумати для моїх друзів якийсь спосіб залишитись тут і щоб мої мама й тато не збожеволіли при цьому, тобто щоб нам не довелося ходити коло них навшпиньки, боячись, що одного разу, через якийсь випадковий прояв нашої дивності, мої батьки з криками вибіжать на вулицю, а на наші голови впадуть усі прокляття світу.

Це мало бути щось таке, що я міг би розповісти своїм батькам і в що б вони повірили. Треба придумати, як пояснити моїм батькам особливості поведінки моїх друзів. Що вони тут роблять, чому такі дивні… можливо, навіть розповісти про їхні вміння. Від намагання вигадати правдоподібну історію в мене аж мізки закипіли. Ну, наприклад, можна було сказати, що мої друзі – учні за обміном, котрих я зустрів був у Лондоні. Вони врятували мені життя, прихистили мене, і тепер я хотів їм віддячити. (Мені сподобалось те, що це було недалеко від істини.) А ще вони виявились професійними фокусниками, котрі повсякчас тренують свою майстерність. Майстри ілюзії. І їхні трюки настільки досконалі, що ви ніколи не здогадаєтесь, як це в них виходить.

Можливо. Можливо, це був вихід. І тепер усе буде ТІП-ТОП!

Мій мозок – справжня «надієтворна» машина!

Наступного ранку я прокинувся з неприємним щемливим передчуттям у грудях, упевнений, що все це було сном. Наперед налаштувавшись відчути розчарування, я наважився спуститись, уже наполовину переконаний, що побачу там свої сумки зібраними, а своїх дядечків – знову біля дверей, щоб я не втік. Натомість мене зустріла сцена незвичайної сімейної гармонії.

Увесь нижній поверх був наповнений веселим гомоном і теплими запахами з кухні. Горацій дзенькав начинням на кухні, а Емма та Мілард накривали на стіл. Пані Сапсан, тихо щось насвистуючи, відчиняла вікна, щоби трохи запустити всередину ранкового бризу. А за вікнами було видно Олівію, Бронвін та Клер, котрі бігали одна за одною по всьому подвір’ю. Бронвін ловила Олівію і підкидала її на двадцять футів2 угору, а Олівія сміялася, наче божевільна, коли, із удвічі вже меншою швидкістю, плавно знову опускалася на землю: ваги її черевиків було якраз достатньо, щоби подолати її природну підйомну силу. У вітальні Г’ю та Єнох прилипли до телевізора, із захопленням та здивуванням дивлячись рекламу прального порошку. Усе це було настільки приємне видовище, яке я тільки міг собі уявити, що довгий час я стояв унизу біля східців, ніким не помічений, та насолоджувався ним. Лише за одну-єдину ніч моїм друзям удалося зробити мій дім більш щасливим, більш затишним місцем, ніж воно було всі ці роки, що я прожив тут із батьками.

– Добре, що ти з нами! – проспівала пані Сапсан, повернувши мене до реальності.

Емма кинулася до мене.

– Що таке?