Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У квартиру Яніса я заходжу другою. Проводжу поглядом величезну спину Арона, який недбало передає братові телефон і мовчки йде в невідомому напрямку.
Тут я вперше. Швидко оглядаючись й отримую естетичну насолоду від бездоганного смаку Яніса. Впевнена, дизайн не справа рук Ольги.
— Що це означає? — Яніс незрозуміло дивиться то на мене, то на брата, що віддаляється, і не може зрозуміти, що тут відбувається. Чесно кажучи, я й сама погано це розумію, що саме.
— Мою квартиру виставили, — ворушу губами притискаючи до себе сумку. Такої розбитої, вразливої та незахищеної я себе ще ніколи не відчувала.
Мій друг невдоволено підтискає губи. В його очах застигає докір. Але вголос він звичайно цього не скаже.
— Іди за мною, — Яніс забирає у мене сумку і кудись йде. Плутаюся слідом за ним. Час давно перевалив за одинадцять і стрес, що накопичився, накриває мене черговою хвилею втоми.
Як це все витримати?
Яніс заводить мене в кімнату схожу на кабінет. Водночас кімната нагадує невелику бібліотеку. Навколо безліч стелажів із книжковими полицями. Біля вікна масивний стіл. Навпроти, біля стіни, диван. Поруч крісло. У це крісло чоловік кидає мою сумку, а мені жестом вказує сісти на диван.
Звідкись Яніс дістає пляшку з алкоголем мідного кольору та дві склянки. Наливши в обидві, Адаміді займає місце за робочим столом:
— Що трапилося?
— Я прийшла додому, а двері відчинені, — втомлено відкинувшись на спинку дивана, прикриваю очі. — Навколо всі речі розкидані. Я одразу подзвонила тобі, але слухавку взяв Арон. Сказав, приїде та розбереться.
— Я забув телефон у ресторані, де ми обідали, — каже друг.
— На тебе це не схоже! — розплющивши очі, відповідаю.
— Знаю. Я радий, що Арон знайшов телефон і прийшов тобі на допомогу. Зазвичай, це не в його принципах.
Іронічно фиркаю і закочую очі. У нього дуже дивні принципи й він дуже дивний.
— Завтра вранці я викличу клінінг. Тобі змінять замки. Також на деякий час приставлю до будинку та твого квіткового магазину охорону.
— Завтра, Янісе, я піду в поліцію. Вистачити з мене цієї нелегальної діяльності. До чого це привело Андрія? Забув? — спалахую як сірник від короткого контакту з терткою поверхнею для запалювання. — Я все розповім цьому слідчому і нехай він далі займається цим сам. Я просто прошу в тебе дозволу переночувати одну ніч. В готель не хочу їхати, але якщо доведеться…
— Якому слідчому? — Яніс хмурить брови.
— До мене у квітковий сьогодні приїжджав слідчий. Степан Олексійович, начебто. Прізвище не пам'ятаю. Якось він дізнався про мій тісний зв'язок з Андрієм і почав розпитувати, що я знаю.
— І що ти відповіла, — мало не гарчить.
— На ідіота з'їхала, — фиркаю, складаючи руки на грудях. — Давай, хоч ти не будеш мене вважати ідіоткою. Мені вистачило компанії твого брата та його зневажливих поглядів у мій бік.
— Отже, Валерію! — Яніс підіймається зі свого місця і, підхопивши дві склянки, наближається до мене. Передає мені одну склянку і назад повертається до столу. Спирається о дерев'яний зріз столу. — Я ніколи не вважав тебе ідіоткою! Але якщо ти зараз почнеш рубати з жару, покладаючись на свої емоції, можливо, я перегляну свої думки стосовно тебе. Цієї ночі ти залишишся в мене. Вранці ми всі прокинемося з новими силами та вирішимо, що робити далі. Я все зрозуміло пояснив?
— Зрозуміло! — бурчу у відповідь і в один ковток випиваю склянку. Вогненна рідина обпалює горло, і я починаю кашляти.
Ще кілька секунд кожен новий вдих віддається печінням у ротовій порожнині, але за хвилину це минає. От би все інше так швидко поверталося до норми…
— Полегшало? — у тоні Яніса рідко можна вловити нотки іронії. Зазвичай він завжди поводиться стримано. Його вкрай рідко, практично ніколи неможливо вивести на емоції. Але зараз у голосі Яніса звучить неприкрита іронія, і це мене змушує посміхнутися.
— Ні, — хитаю головою, чіпляючи пальцями ручку сумку. — У якій кімнаті мені можна переночувати?
— Вибирай будь-яку на другому поверсі. Рекомендую ту, що поруч із ванною.
Яніс виймає з кишені телефон і ніби втрачає до мене інтерес. Я приймаю це як знак, що мені час іти. Склянку залишаю на низькій тумбі біля дивана й виходжу за двері.
Не встигаю зробити новий крок, як врізаюсь у щось тверде і приємне на дотик. Арон без зусиль допомагає мені втримати на ногах, щоб я не впала.
Невже він тут підслуховував?
Обдаровую хлопця невдоволеним поглядом і помічаю, як повільно рухаються його щелепи. У другій руці бачу пачку якогось печива.
Від його тіла надходить жар. Він передається і мені. Я тисячу років не відчувала страх у присутності чоловіка, а зараз відбувається саме це. Це починає мене дратувати.
— Відпусти! — скидаю його руку зі своєї талії та обходжу його. Сподіваюся завтра наші шляхи нарешті розійдуться.
***
Ніч здається нескінченно довгою. На новому місці ніяк не заснути. Мертва тиша тисне на голову, і я вирішую встати. Зробивши кілька кіл по своїй кімнаті, виходжу до коридора. Над стелею тьмяно горить блідо-жовте підсвічування, а навколо стоїть така ж сама мертва тиша.
У цій неосяжній квартирі троє людей, а мені здається, що я тут одна. Несподівано, найбільший страх дитинства вибирається назовні і я знову починаю боятися темряви. Тих вигаданих монстрів, які в ній відчайдушно намагаються сховатися, щоб у найнесподіваніший момент накинутися мене.
Тільки згодом я дізналася, що більшість монстрів не бояться світла. Вони просто еволюціонували, вигадавши маски у вигляді людських осіб і надягають їх. Зростаються з ними.
Вирішую, що склянка холодної води буде зараз дуже доречною, тому йду в напрямку підсвічування, сподіваючись, що воно мене приведе в потрібне місце.
На кухні на мене чекав сюрприз у вигляді молодшого брата Яніса. Побачивши Арона, який уткнувся в яскравий монітор, лякаюся. Моїм першим поривом стає втекти подібно до боягузливого зайчика, але мені вдається опанувати себе.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) », після закриття браузера.