Читати книгу - "Відьомські двері"

дзеркалі зробило так само.

Тоді старий священик, втираючи очі, повернувся останній раз і пішов випити вина.

На вулиці, наче сніг, всюди було Різдво.

Відьомські двері

Гатило у двері шалено, відчайдушно, настирно гатило, либонь з істерії, і страху, і нестримного бажання бути почутим, випущеним, звільненим, аби нарешті втекти. Нестямні звуки відколупування панельної обшивки, глухий стукіт, перестук, пробування на міцність, дряпання! Шкрябання трухлявих дощок, виривання забитих цвяхів; з комірчини долинало притлумлене волання та благання, а звідкись, із ще більшої далечі — крик про допомогу, що його заковтувала тиша.

Тиша, котра була головним джерелом відчуття пустки і жаху. Роберт з Мартою сиділи в ліжку.

— Ти це чув?

— Так, знову.

— Знизу.

Цього разу хоч би хто там був той, хто гатив і стукав у двері, аж доки не обідрав пальці до саден і не поранився до крові через своє лихоманне жадання свободи, він поринув у тишу, прислухаючись, чи, бува, його жах та гуркіт не прикликали допомогу.

Зимова ніч пронизувала весь дім щонайтихішим снігопадом, тишею, котра кожну кімнату притрушувала порошею, що влягалася на столи і підлоги, обкутувала сходи.

Аж раптом — знову гатіння в двері. А відтак: ледь чутний плач.

— Знизу.

— У будинку хтось є.

— Гадаєш, це Лотте? Передні двері незамкнені.

— Вона би постукала. Ні, не Лотте.

— Вона — єдина, хто це може бути. Вона ж телефонувала.

Обоє зиркнули на телефон. Піднявши слухавку, можна було почути зимову незворушність. Телефони були мертві. Вони мертві відтоді, відколи почалися бунти у найближчих містечках і містах. Зараз у слухавці відлунювало тільки власне серцебиття.

— Можете мене прихистити? — прокричала Лотте з відстані шестисот миль. — Лише на одну ніч?

Перш ніж вони встигли їй відповісти, телефон заполонили протяжливі милі тиші.

— Лотте сказала, що приїде. Вона була в істериці. Це може бути вона, — мовила Марта Вебб.

— Ні, — відповів Роберт. — Я й раніше чув цей нічний плач. О Боже!

Вони лежали в ліжку у холодній кімнаті цього фермерського будинку, що в диких хащах Массачусетса, далеко від головних доріг, від міст, поряд із тьмяною річкою і темним лісом. Була крижана середина грудня. Білий запах снігу роз’їдав повітря.

Вони підвелися. Запаливши гасову лампу, сиділи на краю ліжка і хилитали ногами, немов над прірвою.

— Внизу нікого немає, не може бути.

— Хоч би хто там був, він, здається, наляканий.

— А хай йому дідько, ми ж усі налякані. Тому й приїхали сюди, аби сховатися від міст, бунтів, усього того божевілля. Більше жодних прослуховувань телефону, жодних арештів, податків, неврастеніків. І зараз, коли ми врешті віднайшли спокій, люди телефонують і тільки додають смутку. А цієї ночі ще й таке, Господи! — він поглянув на дружину. — Ти боїшся?

— Не знаю, я не вірю у привидів. Зараз 1999 рік; я при своєму розумі. Принаймні, мені хотілося би так думати. А де твій пістолет?

— Він нам не знадобиться. Не питай чому, але справді не знадобиться.

Вони взяли гасові лампи в руки. Десь через місяць невеличка електростанція має бути встановлена в білому сараї за будинком і в них з’явиться електроенергія, але доти вони змушені жити на фермі, послуговуючись тьмяними світильниками чи свічками.

Вони спинилися на сходовому майданчику, обоє тридцятитрьохрічні, обоє надзвичайно прагматичні.

Плач, сум та благання чулися знизу, із неопалюваних кімнат.

— Її голос видається достобіса невеселим, — мовив Роберт. — Боже, мені її шкода, хоч я навіть не знаю, хто вона така. Хутчій!

Вони спустилися сходами донизу.

Немов реагуючи на їхні кроки, плач дедалі голоснішав. А десь із-за прихованої панелі долинули мляві глухі звуки.

— Відьомські двері! — нарешті згадала Марта.

— Вигадаєш таке!

— Справді.

Вони стояли у довгому коридорі, вдивляючись у закут під сходами, де обшивка стін ледь помітно здригалася. А потім плач стих. Здавалося, що вона виснажилася, або щось відвернуло її увагу, або, можливо, її сполохали їхні голоси і тепер вона дослухалася, коли вони знову заговорять. Зимово-нічний дім поринув у тишу, а подружжя зачаїлося, тримаючи гасові лампи, що тихо мерехтіли.

Роберт Вебб наблизився до Відьомських дверей і торкнув їх, шукаючи приховану кнопку чи потайну пружину.

— Тут усередині нікого не може бути, — сказав він. — Боже мій, ми ж тут живемо вже півроку, а це лише комірчина. Хіба не це нам сказав рієлтор, продаючи цей дім? Ніхто не може тут сховатися так, щоби ми не знали. Ми…

— Тихіше!

Вони змовкли і прислухалися.

Нічого.

— Вона пішла чи воно пішло, чи що там це було, дідько, ці двері не відчинялися відтоді, як ми тут оселилися. Ніхто не пам’ятає, де ключ, яким можна їх відчинити. Не думаю, що тут взагалі є двері, хіба що не дуже щільна обшивка, щурячі гнізда та й годі. Звідси шкрябання по стінах. Може ж так бути?

Він озирнувся, аби поглянути на дружину, котра натомість не зводила погляду з потайної комірчини.

— Дурниці, — відповіла вона. — Господи, щурі не плачуть. А це був голос, який гукав про допомогу. Я гадала, що то Лотте. Але тепер переконалася, що це не вона, а хтось інший у великій халепі.

Марта Вебб звелася навшпиньки, щоби дотягтися тремтячими пальцями до перехнябленої крайки зі старого клена.

— Можна їх відчинити?

— Можна. З ломом та молотком, завтра.

— Ну, Роберте!

— Не «нуроберткай» мені. Я стомився.

— Ти ж не можеш залишити її там, щоб…

— Зараз вона заспокоїлась. Боже, я геть виснажений. На світанку я одразу ж спущуся сюди та розтрощу цю трикляту штуку вщент, згода?

— Гаразд, — відповіла Марта зі сльозами на очах.

— Ох, ці жінки, — мовив Роберт. — Святий Боже, ти і Лотте. Лотте і ти. Якщо ще вона приїде сюди, якщо їй це вдасться… Та у мене ж буде повний дім навіжених!

— Лотте нормальна!

— Авжеж, тільки от менше би патякала. Зараз тобі медаль на шию не повісять, якщо говоритимеш, що ти соціаліст, демократ, лібертаріанець,[19] прихильник легалізації абортів, член Шинн Фейн[20] з фашистськими переконаннями, комуніст і тому подібна чортівня. Міста розбомблені. Люди шукають цапів-відбувайлів, а Лотте обов’язково треба щось ляпнути, аби бути звинуваченою у всіх смертних гріхах, а тепер, дідько, ще й у втечі.

— Вони кинуть її до в’язниці, якщо спіймають. Чи закатують. Вірогідніше, що закатують. Нам пощастило, що ми тут із власними харчами. Дякувати Богові, що ми завчасно все продумали, передбачили і голод, і різанину. Ми самі себе врятували. Тепер маємо допомогти Лотте, якщо вона зможе сюди дістатися.

Нічого не відповівши, він повернувся на сходи.

— Я вже не тримаюся