Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Глава 4.

За 9 років до того

— Швидше, Ань! — Лера нетерпляче поглянула на невисоку блакитнооку дівчину в джинсах і тонкому сірому джемпері, яка складала зошити в сумку. — Бо голодні студенти займуть всі столики. 

— Встигнемо, — Аня спокійно загорнула на плече своє пряме русяве волосся, зібране у довгий хвіст і підхопила сумку. — Все! Ходімо.

Покинувши кабінет разом з рештою студентів своєї групи, дівчата рушили до їдальні. За два роки навчання в університеті Лера звикла до жвавого ритму життя. Тут все було не так як у школі. Довші заняття, суворіші викладачі, складніші завдання та купа нових облич. Проте Лері пощастило потрапити в одну групу зі своєю шкільною подругою Анею, яка теж вирішила вступати на менеджмент. А ще був Влад. Опинившись в їдальні, Лера та Аня встигли зайняти столик, вистояли звичну чергу і взяли собі чай та булочки. Перерва у двадцять хвилин дозволяла без поспіху перекусити та трохи відпочити.

— І як ти змушуєш себе зосередитися на навчанні? — зітхнула Аня, відкусивши шматочок ще гарячої плюшки з цукром. — У мене всі думки лише про Женьку.

— А у мене про сесію, — Лера розправила своє довге темно-каштанове волосся по плечах, прикритих приталеною фіолетовою сорочкою і підхопила склянку з гарячим чаєм.

— За вікном травень, весна в розпалі. Невже не тягне на романтику?

— Тягне нормально скласти іспити, щоб була стипендія.

— От же заучка! — Аня хитро примружилася. — А як же Влад?

— А що Влад? — Лера мимоволі опустила очі, відчуваючи легке збентеження. — Ми лише друзі.

— Угу, мені можеш не розказувати! То в школі було дружбою. А зараз це вже щось значно більше.

— Та яке там більше, Ань? Ми просто спілкуємося з ним.

— Не схоже це на просто спілкування. А як класно Влад тебе з вісімнадцятиріччям привітав! — Аня замріяно зітхнула, закотивши очі. — Вже два місяці минуло, а я досі пам’ятаю. Весь університет бачив той величезний букет, який Влад приніс тобі перед лекціями! А браслетик який символічний подарував! З сердечками! Які тобі ще докази потрібні, жінко?!

Лера перевела погляд на срібний браслет, який огортав її ліве зап’ястя і посміхнулася. На тонкому ланцюжку красувалися маленькі зірочки та сердечка, які були розташовані в ряд і дуже сподобалися дівчині. Влад ніколи не оминав її увагою і завжди тішив подарунками на день народження та інші свята. В школі приносив шоколадки та дрібні м’які іграшки. А на вісімнадцятиріччя подарував справжню ювелірну прикрасу. І Лера добряче зніяковіла від такого подарунка. 

На початку вересня Владу повинно було виповнитись дев'ятнадцять. Його вважали першим красунчиком університету. Вже на першому курсі Влад відпустив стильну коротку бороду, яка зробила його ще привабливішим. Дівчата бігали за ним табунами. Лера постійно чула плітки про те, що в ліжку Влада побувала половина красунь університету і ці чутки цілком могли бути правдивими. Проте офіційно Влад ні з ким не зустрічався. І щодня приходив до Лери на перервах, хоч його факультет знаходився в протилежному крилі будівлі. 

— Влад мене сприймає лише як подругу, Ань, — промовила Лера. — Ми з першого класу вчилися разом, дружили. А ще… Я не подобаюсь його батькам.

— Ти ж навіть не знайома з ними, Леро!

— Не знайома, але бачила їх ще у школі. Вони завжди на мене косо дивилися. Мабуть, власники мережі приватних клінік не дуже хочуть, щоб їхній єдиний син дружив з донькою бухгалтерки та водія швидкої.

— Влад вже дорослий. Думка батьків його не хвилює.

— Але вони впливають на його життя. Влад навіть на психолога вчиться під тиском батька, який хоче втягнути його в сімейний бізнес.

— Але ж Влад подобається тобі, — примружилася Аня.

— Ох, Ань! Хіба ж Влад може не подобатись? Гарний, веселий, добрий, — Лера зітхнула. — Який сенс про це говорити? Ми з ним живемо в різних світах. Дружити можемо, але щось більше… Не думаю, що це можливо.

— А я думаю, що можливо все. Головне захотіти, — Аня зробила ковток чаю, повернула голову убік і посміхнулася. — О, а от і твій постійний залицяльник!

Лера теж повернула голову і побачила темноволосого хлопця в джинсах та спортивному реглані. Зупинившись посеред їдальні, він обвів приміщення поглядом, неначе шукаючи когось. Помітивши Леру та Аню, хлопець посміхнувся, поправив сірий рюкзак на своєму плечі та почав наближатися.

— Зуб даю, знову спробує тебе кудись запросити! — примружилася Аня. — Добре хоч, що він в паралельній групі, а не в нашій. Конкретно в облогу взяв!

— Привіт, дівчата! — хлопець з посмішкою підійшов до столика та опустився на вільний стілець біля Лери, знімаючи рюкзак.

— Привіт, Ігорю! — кивнула йому Лера.

— Чай п’єте? — чорні очі Ігоря поглянули на стіл і перемістилися на обличчя Лери. — Які плани на вихідні? Може в кіно сходимо?

— Не знаю, Ігорю. Я до дідуся в село збиралася. 

— Ну ти ж повернешся ввечері? Чому б не сходити в кіно? Ань, може й ви з Женькою до нас приєднаєтесь? — Ігор перевів погляд на Аню, яка мовчки пила чай. — Учотирьох веселіше буде. А потім можемо піти погуляти десь всі разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍