Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Трохи зачекавши, оцінивши реакцію графа, яка не віщувала мені надалі легкого життя, я продовжила:

— Мені не потрібні пожертви, мілорде. Я просто хочу працювати. А Ви – ідеальний господар. За спідницею бігати не будете, як інші, принижувати і ображати - теж не будете. Повірте, в інших будинках, де я проходила практику, я натерпілася і багато чого побачила. До сиріт із приютських будинків ставлення «особливе». Нас за людей не рахують. Тому я вибираю Вас та цю роботу. Інакше… я можу розкрити ваш маленький секрет.

Сирота шантажує графа? Мене легко у в'язницю відправити за таку поведінку! Але я знала, що Його Світлість цього не зробить. Не зможе через свою хворобу. Мені було соромно за свою поведінку. А граф продовжував мене спопеляти поглядом. І я не могла здатися без бою. Але в один момент, коли вже не було сил чинити опір його переважній силі, коли я вже мала намір опустити погляд, несподівано чоловік повільно прикрив очі і відкрив знову.

Знак згоди. Знак прийняття моїх умов!

Я мало не підскочила від радості, але вчасно стрималася. Раптовий неприємний звук знову заскреготів по паперу. Я повернула голову і стежила, як перо виводило рівні літери.

«Ви більше не скажете жодного звуку поруч зі мною. Виконуйте свої обов'язки, не заважаючи мені. І запам'ятайте: якщо хтось дізнається про те, що зараз Ви побачили, я буду змушений Вас вбити».

— Клянуся, жодна душа про це не дізнається, Ваша Світлість.

Магічне перо повернулося на місце, а аркуш паперу, поцяткований почерком графа, перетворився на попіл. Чоловік стомленим поглядом показав на двері.

— А вечеря? Та мені тут і прибратися треба.

Я не домовила. Чоловік заплющив очі і поклав голову на шкіряний підголівник. Тепер мені варто було навчитися правильно читати емоції цієї людини, щоб розуміти його без слів, і тим більше не гнівити. Я придивилася, і мені здалося, що граф виглядав більш змученим, ніж кілька хвилин тому. Може… о, богині, як складно! Адже я не знаю нічого про його стан! І чому він досі може керувати своєю магією? Може це викликає в нього сильну втому?

— Добре, мілорде. Я прийду трохи пізніше, а потім розберемося з прибиранням.

Якби він був на межі голодної смерті, гадаю, не відмовився б від вечері. А прибирання справді зачекає. Тут не прибиралися давно, а графу, мабуть, потрібен був відпочинок.

Я вирішила забрати тацю та уламки посуду, але краєм ока помітила, що чоловік спостерігає за мною. Зібравши всі уламки, я повернулася обличчям до графа і уточнила:

— Я йду. Вам точно поки що нічого не потрібно?

Здається, його відповідь: тверде «ні», бо він гнівно блиснув очима і вказав на вихід. Я вийшла з кабінету, тихесенько зачинила за собою двері і... втомлено присіла на тумбу, яку нещодавно сама перенесла сюди. І тільки зараз я змогла зітхнути з полегшенням. Вважаємо, що роботу здобула.

— Знову розбили черговий сервіз? Від Вас одні збитки, ресо, - я зіскочила з тумби, коли переді мною з'явився Соур. Він ходив так тихо, що його не можна було почути. Безперечно, гарна якість для дворецького, і це оцінив би господар. Але в цьому порожньому будинку, де відголосок лунає не те, що від кроків, а від твого дихання, стає не по собі від дворецького, що раптово з'являється.

— Вибачте, Соур, але невже інші служниці виконували свої обов'язки краще? - я взяла тацю зі столу і пройшла повз ходячого монумента. Мені зовсім нецікава була його відповідь. До того ж, відповідь була більш ніж очевидною.

— Сподіваюся, завтра доктор Марвей доповість Її Світлості про Вашу недбалість, — почула я дворецького, коли вже завернула за ріг. До завтра мені потрібно було багато зробити. З графом, начебто домовилася, але через його стан, на жаль, не він - мій наймач. І якщо його дружина вирішить мене звільнити, я вже ніяк не зможу вплинути на її рішення.

Амадіна, як тільки побачила мене і... піднос, повний уламків, сумно похитала головою.

— Я хочу трохи згодом спробувати ще раз, - сказала я і поспішила запевнити: - Більше посуд постараюся не бити.

— На, дитинко, це твоя вечеря, - кухарка підсунула до мене тарілку зі супом і шматочок пирога, одночасно забираючи тацю. - Що ж так не щастить нам зі служницями?! Але ти не винна, звичайно ж, ні! - на диво, сьогодні Амадіна була балакучою. Я сіла за віддалений столик, взяла шматочок хліба і почала вечеряти, а заразом вирішила підтримати розмову. Соура не було поряд, і цим моментом потрібно було скористатися. Але ложка застигла на півдорозі, коли я почула наступні слова Амадіни:

— Можеш не хвилюватись про це і йти відпочивати. Ми звикли, що граф майже не їсть, готую мало, тому в тебе остання тарілка супу. Викинула вже все. Завтра приготую свіженьке.

Я сумно подивилася на суп. Зітхнула і відкусила шматочок хліба, поклавши подалі ложку, щоб не спокуситися чудовим запахом смачної і такої довгоочікуваної для мене вечері.

— А як довго Його Світлість вже хворіє? - вирішила не переривати наш діалог.

— Та вже напевно більше півроку, — викидаючи у відро для сміття розбитий посуд, задумливо промовила жінка. - Говорять, що йому залишилося зовсім небагато. Він стає все більш божевільним.

— Правда? - округлила я очі, для переконливості.