Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 7

Його голос змушує мене зупинитися, випростати спину й розвернутися. Глитнувши, намагаюся взяти себе в руки, але замість цього відчуваю, як щоки починають горіти. Мені страшенно соромно за вчорашню ніч, тому сьогодні, варто було мені розплющити очі, я миттю знайшла свій одяг і швидко попрямувала на вихід. Хотіла прийняти душ, але вирішила, що це буде якось занадто.

— Пробач, мені потрібно додому, ти не міг би відчинити двері?

Я тупцяю на місці й чекаю, коли чоловік встане, відводжу очі вбік, коли бачу його голу рельєфну спину, й намагаюся зрозуміти, чим я взагалі думала, коли їхала з клубу разом із ним.

— Якщо ти даси мені кілька хвилин, я відвезу тебе туди, куди ти поспішаєш.

Я крадькома спостерігаю за тим, як він одягається, як натягує штани на накачані ноги, як застібає ширінку й ґудзик. Як тягнеться до сорочки, від чого тканина натягується, демонструючи моєму погляду міцні сідниці. Я була б дурепою, якби не оцінила його зовнішність, але коли він ловить мене за підгляданням, здається, червонію ще більше і змушую себе відповісти:

— Я доїду сама.

— Залишиш мені свій номер? — запитує, наближаючись.

— Думаю, не варто. До того ж я залишила телефон у клубі.

— Шкодуєш?

— Ні, — відповідаю, не замислюючись. — Він мені дійсно не потрібен.

— Тоді адресу, — наполягає чоловік. — Ти полегшиш мені завдання.

— І як же? — я підкидаю голову, щоб дивитися йому в очі.

— Якщо не залишиш адресу, я ж однаково дізнаюся, де ти живеш. Буде трохи довше, звісно, але це не проблема.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні, звичайно, просто хочу продовжити спілкування.

— А якщо я проти?

Він примружується і, трохи схиливши голову набік, усміхається, вимовляючи:

— Боюся, у тебе не буде вибору.

— Погрожуєш  мені?

— В жодному разі, — він оголює ряд білосніжних зубів і, притулившись до дверей плечем, продовжує: — Не хочу втрачати шанс. Ти ж розлучаєшся? Чи передумала?

— Не передумала, але не хочу серйозних стосунків.

Це чиста правда. Богдан приваблює мене як чоловік, але це не означає, що я готова відкритися йому й після розлучення стрибнути в ліжко. Про те, що я ледь не зробила це вчора, коли ще була глибоко заміжньою жінкою, думати не хочеться. У мені говорила образа і злість, я хотіла помститися і зробити Ігорю боляче. А вранці це стало смішним і неважливим, оскільки чоловіку в принципі начхати на це. Яке йому діло до колишньої дружини, з якою він і так збирався розлучитися?

— Я ж не говорив про серйозні стосунки, — його губ знову торкається ледь помітна усмішка, у куточках очей збираються дрібні мімічні зморшки.

Я дивлюся на його обличчя й не можу визначити вік. Двадцять п’ять, тридцять чи навіть тридцять п’ять. Його можна зарахувати до будь-якої з цих вікових груп, тому що його обличчя не має відбитку віку, тіло підтягнуте, а поведінка більше відповідає дорослому самодостатньому чоловіку.

— Облиш, Валеріє, спілкування ж ні до чого тебе не зобов’язує. Усе найжахливіше я міг зробити з тобою ще вчора, але як ти бачиш, я й пальцем до тебе не торкнувся.

Мимоволі доводиться згадати вчорашню ніч: його розмірене дихання, моя смілива поведінка й те, як він залишив мене саму. Я сама прийшла до нього і пропонувала себе, а він не скористався. Все ж називаю йому свою адресу й лише після цього він відчиняє двері картою.

— Я викличу тобі таксі, — він м’яко бере мене за руку. — Телефону ж в тебе немає.

Я киваю, розуміючи, що це логічно. Так і справді буде краще. Автомобіль ми чекаємо на вулиці біля під’їзду. Я мовчки роззираюся у всі боки: помічаю доглянуту територію, дитячий майданчик, обладнаний усім необхідним, кілька дерев’яних лавок із квітковими клумбами поруч. Я озираюся на новобудову й уявляю її вартість. Ігор добре заробляє, але навіть ми живемо в будинку, куди гіршому за цей. І квартира в нас обладнана не останньою новомодною технікою й захистом.

Моє таксі під’їжджає за десять хвилин, зупиняється біля під’їзду, і я повертаюся до Богдана, щоб подякувати йому за все. Ми змазано прощаємося: я вимовляю слова подяки й кажу, що мені пощастило зустріти минулого вечора саме його.

— Ми ще зустрінемося, — Богдан підморгує. — Я приїду до тебе, коли ти розлучишся. Першого ж дня.

— А як ти дізнаєшся? — запитую, уже сидячи в автомобілі.

— У мене свої таємниці, — вимовляє він, зачиняючи двері.

Автомобіль забирає мене від висотки, і я поринаю у свої думки. Розумію, що в чоловіка будуть питання, де я була всю ніч і чому повернулася в такому вигляді, але він не має права ставити питання. Ми розлучаємося, і він мені зраджував. Я переконую себе в тому, що можу не відповідати, але чомусь однаково нервую. Заламую руки й репетирую промову, хоча повинна зайти у квартиру з гордо піднятою головою й ходою королеви пройти повз нього. Не я винна в тому, що наші стосунки зруйнувалися, а він.

Коли таксі зупиняється біля під’їзду, я починаю помітно нервувати. Тягнуся до гаманця, питаючи у водія, скільки винна, але він лише хитає головою й каже, що поїздка оплачена. Як же інакше. Я виходжу з авто й підіймаюся на наш поверх, намагаюся відчинити ключем замок, але в цьому немає потреби, тому що двері відчиняються й на порозі з’являється чоловік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍