Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

=7=

Лексейчик радісно вискалився, дивлячись на мене.

- Ну як ти тут, Ірко? Занудьгувала?

- Ні, - повільно похитала головою. - З дітьми нудно не буває.

Мені не подобався блиск у його масляних очах. Не подобалося те, як він дивився на мене, мало не облизувався. І особливо сильно мені не подобалося, що ми з цим мерзенним типом опинилися наодинці.

Незрозуміло, коли повернеться тітка Оля. Звичайно, вона обіцяла, що пішла ненадовго, але хто знає, як там усе складеться?

- Дітей у тебе забагато, - якось знітився амбал і злодійкувато озирнувся на всі боки. - Вони хоч заснули чи знову кричать?

- Сплять, але можуть прокинутися будь-якої миті.

- Ясно, - кивнув. - А ти не думала їх здати?

Його запитання здивувало мене.

- Здати? - перепитала здивовано. - Куди?

- Та чорт зрозуміє, - насупився. - А куди зазвичай дітей здають? У дитячий будинок? Чи може в притулок якийсь? Ти сама поміркуй, скільки від них геморою буде. Їх же годувати треба, одягати. Хоча якщо по розуму розпорядиться... а допомогу тобі за них не платять? Якщо гроші нормальні, то можна залишити.

Він розмірковував про моїх дітей так, немов вони були неживими предметами, які можна вигідно збути в найближчій комісіонці.

Я б послала його куди подалі. З такими-то бізнес-пропозиціями. Але чуття підказувало, що конфлікт посилювати не варто.

Від амбала виходили дуже нехороші "флюїди". І те, як він ковзав сальним поглядом то по моїх грудях, то по стегнах, не обіцяло нічого хорошого в майбутньому.

От же виродок.

І де Олена такого знайшла? Чим він міг привабити?

- Тобі, напевно, самотньо зараз, - протягнув Льошенька і підступив впритул. - Без олігарха тяжко.

- Нормально, - ковтнула повітря і нервово посміхнулася. - Ми ж тільки вчора розійшлися.

- Час швидко летить, - хмикнув амбал. - А бабі завжди мужик потрібен. Вже я-то знаю, добре розбираюся в цих питаннях. Ти мені повір.

- Я тепер не скоро захочу спілкуватися з чоловіками, - постаралася відповісти рівно та без зайвих емоцій. - Після такого розриву не можна шукати нових стосунків.

- Я про інше говорю, - усміхнувся. - Які ще стосунки? Усім бабам інше треба. Що ж ти така туга на голову, Ірка. Як із минулого століття звалилася.

Я чудово розуміла, до чого він хилив, а ще я розуміла, що не хочу мати з ним нічого спільного.

Але як згорнути розмову?

Амбал продовжував підступати, а я відходила назад. Нерви починали здавати.

Ну все, досить. Чому я так сильно розпереживалася? Це Оленин кавалер. Не стане ж він накидатися на мене, коли його дружина може повернутися будь-якої миті. Або коли може прийти його свекруха.

- Іра-Іриска, - простягнув Лексейчик та загоготав.

Він раптом спробував обхопити мене за стегна, і я дивом зуміла ухилитися і відійти вбік.

- Ти що твориш?

- Приласкати хочу, - вискалився і підморгнув. - Ти не зрозуміла?

Так, вигляд у нього був такий, що і кинутися може, і напасти. І взагалі все що завгодно може. А боротися з цим здорованем не вийде. У нього одна рука товща, ніж обидві мої ноги.

- Ти одружений, - постаралася нагадати йому про головне.

- Чого? - скривився амбал і заіржав. - Це тобі Оленка наспівала, чи що?

- Я сама зрозуміла, ви з Оленою пара, а вона мені майже рідна сестра, тому вибач, між нами нічого бути не може.

Звісно, між нами "нічого бути не може" із зовсім інших причин. Але цей Лексейчик явно не повірить, що для когось він не є предметом мрій.

- Забий, - відмахнувся. - Я ж не дебіл, щоб реально з Оленкою розписуватися. Навіщо мені ця жируха на постійку?

Від його слів пересмикнуло. Гидота й огида переповнювали мене від одного тільки погляду на Лексейчика.

- Красива ти, Іриско, - він потягнувся до мене. - І з олігархом була. Такі мужики кого попало в дружини не беруть. Значить, умієш ти багато чого. Може і мене якихось трюків навчиш? Я здібний. Швидко схоплюю.

- Заплющ очі, - пробурмотіла я, не знайшовши кращої ідеї.

- Ого, пограємося? - усміхнувся Лексейчик.

Його мерзенні очі сильніше спалахнули.

Ну й гад же він...

- Так, пограємо, - змусила себе посміхнутися у відповідь.

- Гаразд, показуй, чого придумала.

Він заплющив очі, а я схопила улюблену вазу тітки Олі з полиці й огріла його по голові. З усіх сил.

Дуже сподівалася, це остудить запал.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍