Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Закінчивши приводити себе до ладу, я невпевнено завмерла, не знаючи, що робити далі.

– Сідай, – помітивши мої коливання, буркнув Воїн і кивнув на місце поряд із собою.

Хотілося зовсім іншого – тікати звідси якнайдалі. Але я все ж таки підійшла і влаштувалася поруч. Інстинктивно простягла руки до вогнища, хоча холодно мені не було. Напевно, далися взнаки колишні людські звички. Приємним було саме відчуття тепла, що зігрівало руки.

Бігцем промайнула думка, якою тепер сприймається моя шкіра людьми. Такою ж холодною, як у повноцінних вампірів, чи ще не зовсім? Впіймала на собі задумливий погляд Воїна і поспішно відсмикнула руки від вогню, ніби він упіймав мене за чимось непристойним. Власна дивна реакція збентежила.

Що керує цією людиною? Я не могла цього зрозуміти. Після настанов Ербіна мені здавалося, що Воїни Світлого бога позбавлені сумнівів. Для них є лише чорне та біле. Але Діор довів, що це не так. Зважаючи на те, що я все ще жива, йому явно не хочеться мене вбивати. Але чи є в нього вибір?

– Ти вб’єш мене? – тихо запитала, відчуваючи, як від невизначеності вже скоро голова вибухне.

– Так було б найправильніше, – він хитнув головою, наче відганяючи якісь думки. – Але я відчуваю невпевненість у тому, що вбити тебе – єдине рішення.

Я оцінила його відвертість. Воїн був зі мною абсолютно чесний, і це викликало повагу.

– А для тебе можливий вибір?

Я допитливо подивилася на нього, намагаючись за виразом обличчя визначити, що він відчуває. Але не могла розгадати. Зараз його риси були непроникними.

– Поки ти ще не повноцінний вампір, – Діор зітхнув і потер чоло. – І я відчуваю, що ти не брехала, коли говорила, що не хотіла для себе такої долі. Можливо, таким, як ти, ще можна допомогти. Але моїх знань для цього не вистачає.

– Гадаєш, хтось із вашого братства міг з таким стикатися? – я стрепенулася від спалаху нової надії.

– Такого не можна виключати, – він знизав плечима. – Я міг би звернутися до більш досвідченого Воїна. А найкраще, до Хранителя знань нашого братства.

– Але ти не впевнений, що це не буде помилкою… – закінчила я фразу за нього. – Адже моя безневинність може бути оманливою. Та й твої брати тебе навряд чи зрозуміють.

У погляді Воїна промайнуло здивування.

– А ти не така проста, як видаєшся.

Я знизала плечима. Як же набридло, що чоловіки воліють сприймати мене за наївну дурепу!

– Але зараз ти мене не вб’єш, – помовчавши, озвучила те, що вже чітко зрозуміла. – Хочеш краще придивитися.

Він деякий час вивчав моє обличчя, потім повільно кивнув.

– Якщо ти даси хоча б найменший привід вважати, що я роблю помилку, вагатися більше не буду, – промовив він, примружившись.

Отримавши підтвердження, що ніхто мене зараз вбивати не збирається, я повеселішала. Це вже щось! А приводу я йому давати не стану. І справді багато що віддала б, щоб знову стати людиною. Якщо хтось зі знайомих Воїна знає спосіб, як мені допомогти, піду за ним хоч на край світу!

– Дякую тобі, – щиро вигукнула я.

Він кивнув.

– Поки немає за що. Ти маєш розуміти, що якщо способу знову зробити тебе людиною немає…

– Я зрозуміла, – поспішно перервала його, не бажаючи чути те, що зіпсує цю мить.

Зараз у мене з’явилася надія, і я раділа цьому відчуттю.

– Треба поїсти, – промовив Діор, дістаючи з сумки хліб і в’ялене м’ясо. Потім до нього, мабуть, повною мірою дійшло, хто перед ним, і він знизав плечима. – Чи ти вже не можеш споживати таку їжу?

– Можу. Але вона не здатна мене повністю наситити, – невпевнено відгукнулася, не знаючи, як він відреагує на таку непривабливу правду.

Воїн спрямував на мене підозрілий погляд, ніби я могла будь-якої миті на нього накинутися, але нічого не сказав.

– Не хвилюйся, я можу себе контролювати, – глухо сказала я.

– І все ж таки мені доведеться на ніч тебе знешкодити, – помовчавши, попередив він.

– Я розумію.

Діор простяг мені окраєць хліба і м’ясо, і я обережно встромила зуби в їжу. Вже давно не споживала такого, хоч і знала, що все ще можу це робити. Втім, скоріше, заради задоволення, а не за потребою. Насолоджувалася запахом і смаком цієї простої їжі, на кілька хвилин знову відчуваючи себе звичайною людиною. Діор їв мовчки, постійно позираючи на темне небо.

– Раджу поквапитися. Незабаром до нас можуть завітати гості.

– Перевертні? – здогадалася я і мимоволі присунулася до нього ближче, ніби шукаючи захисту. Діор зміряв мене настороженим поглядом, але відсуватися не став. – Розкажи мені про них. Їх тут багато?

– Староста, який попросив допомоги у братства, повідомив, що перевертнів уже не менше двадцяти. І кількість лише збільшуватиметься. Варто їм когось хоча б подряпати, як через кілька днів зграя отримує поповнення. Добре ще, що в поселення навідується лише їхній альфа і ще один найсильніший самець. Інші за територію лісу не виходять. Але, гадаю, це питання часу. Траплялися випадки, коли зграя, досягнувши великого розміру, захоплювала ціле поселення.