Читати книгу - "Дзеркало судді"

ученого, з одного боку, були строго науковими, а висловлювання священика, з іншого, — доволі скептичними.

— Любий пане, — гнівався професор, — хіба ви не вважаєте криміналістику наукою?

— Я просто не впевнений… — відповів отець Бравн. — А ви вважаєте наукою агіографію?

— Що це таке? — різко запитав професор.

— Її зазвичай плутають з географією, — посміхаючись, промовив священик. — Але це — наука про праведників, про святих. Хіба не дивно, темні віки намагалися створити науку про хороших людей, а наш, гуманний і освічений, цікавиться тільки людьми поганими. Гадаю, досвід показав, що вбивцями ставали дуже різні люди.

— А ми вважаємо, що вбивць можна доволі легко класифікувати, — зауважив Крейк. — Список довгий і нудний, але, як на мене, вичерпний. По-перше, всі вбивства можна розділити на два типи: свідомі і несвідомі. Спочатку ми розглянемо останні, оскільки вони значно рідше зустрічаються. Є таке поняття, як манія вбивства, тяга до кровопролиття.

Є також несвідома антипатія, однак до вбивства вона призводить украй рідко.

Тепер перейдемо до вбивства з реальними мотивами, та зазначимо, що деякі з них не до кінця усвідомлені, а інші — романтичні і з присмаком фантазії. Чиста помста — це помста безнадійна. Закоханий убиває суперника, якому він поступився; бунтівник убиває тирана, коли той переміг і поневолив його.

Проте до подібних учинків може спонукати і свідоме прагнення, тоді такі вбивства ми повинні віднести до іншого типу — свідомі злочини. Вони, своєю чергою, діляться на два види. Людина вбиває, щоб украсти або успадкувати те, що є власністю іншого, або запобігти якомусь вчинку. Сюди ж віднесемо вбивство шантажиста або політичного супротивника, а також усунення з шляху якоїсь пасивної перешкоди — дружини або чоловіка, які нам заважають. На мою думку, це доволі ретельно розроблена класифікація, вона охоплює всі випадки, якщо її правильно використати. Проте, гадаю, вона видалася вам дуже нудною. Сподіваюся, я не занадто втомив вас.

— Аніскілечки, — заперечив отець Бравн. — Пробачте мені, якщо я був неуважний; річ у тому, що я думав про людину, яку знав колись. Він був убивцею, але не можу знайти йому місце у вашому музеї. Він не був божевільним, йому не подобалося вбивати. Він не мав ненависти до чоловіка, якого вбив, мало того, ледве знав його, тож не було причин для помсти. Убитий не мав нічого, чого міг би бажати вбивця. Він не заважав своєму вбивці і не міг завадити, навіть хоч якось вплинути на нього змоги не мав. Також тут не замішана жінка, і політика тут ні до чого. Чоловік убив свого ближнього, якого фактично не знав, й убив з дуже дивної причини. Можливо, це єдиний такий випадок у світі.

І отець Бравн невимушено розповів цю історію.

Нехай вона розпочнеться на доволі респектабельному тлі — за сніданком, у будинку достойної, хоч і багатої, сім’ї Бенкс, у той момент, коли буденне обговорення газети перервали чутки про таємничу подію в їхній окрузі. Іноді подібних людей осуджують за те, що вони розпускають плітки про своїх ближніх; проте насправді про своїх ближніх вони нічого не знають.

Сільські мешканці розповідають про своїх сусідів правдиві і вигадані історії; та цікаві мешканці сучасного передмістя вірять усьому, про що пишуть в газетах: про аморальність папи Римського, про страждання князька тихоокеанських островів, і, схвильовані цими повідомленнями, найменшого уявлення не мають про те, що відбувається в сусідньому будинку. Проте в нашому випадку два різновиди пліток збіглися, і від цього аж дух захоплювало. Річ у тому, що про рідне передмістя згадали в їхній улюбленій газеті, і це немовби підтвердило, що вони таки існують. Можна було подумати, ніби до цього їх не бачили і не чули і лиш тепер вони стали справжніми, подібно, як багатостраждальний князьок.

Газета повідомляла, що відомий колись злочинець, якого знали як Майкл Сновида, він також мав безліч інших імен, які йому не належали, нещодавно відбув тривалий термін ув’язнення за численні крадіжки із зломом. Повідомлялося також, що він, очевидно, оселився в передмісті, про яке йде мова і яке ми задля зручности назвемо Чишем. У газеті були також перелічено його найвідоміші і найзухваліші подвиги і втечі. Слід сказати, що подібним газетам, адресованим таким читачам, характерна непохитна впевненість у тому, що їх читачі геть позбавлені пам’яти. Селянин віками пам’ятає Робін Гуда[2] або Роб Роя[3]; а клерк навряд чи згадає ім’я злочинця, про якого сперечався в трамваї чи метро два роки тому.

Проте грабіжник на прізвисько Сновида чимось таки нагадував Роб Роя і Робін Гуда з їхніми героїчними пригодами. Він був гідний того, щоб стати легендою, а не героєм звичайних газетних новин. Сновида був занадто вправним зламувачем, щоб стати вбивцею. Попри свою надзвичайну фізичну силу і ту легкість, з якою збивав, немов кеглі, полісменів, він ніколи нікого не вбивав, тільки оглушував людей, зв’язував їх і затикав їм рот — усе це наганяло страху і огортало таємницею його образ. Навіть здавалося, що він більше був би схожий на простого смертного, якби вбивав.

Містер Саймон Бенкс, голова сімейства, міцний чоловік з сивою борідкою і лицем, вкритим зморшками, був набагато начитаніший і старомодніший від інших. Його захоплювали життєписи і мемуари, він добре пам’ятав ті часи, коли лондонці ночами прислухалися до кроків Майкла, як тепер вони прислухаються до кроків Джека Прудконогого. Була тут і дружина містера Саймона, худа смаглява пані, одягнена з якоюсь уїдливою елегантністю. Її сім’я могла похвалитися значно більшим статком (і набагато меншою освіченістю), ніж сім’я чоловіка, а сама вона мала дороге смарагдове намисто, що зберігалося в її кімнаті нагорі, це давало їй право на провідну роль, коли мова йшла про злодіїв. Була тут і їхня дочка на ім’я Опал, теж худа і смаглява, як мати, а ще вона була духовидицею, принаймні вона сама так вважала, хоч рідня її в цьому не дуже підтримувала.

Потойбічним душам розсудливіше було не матеріялізуватися у великій сім’ї. Був тут і її брат Джон, високий на зріст молодий чоловік, який особливо бурхливо демонстрував повну байдужість до спілкування з духами. Якщо цього не враховувати, то його цікавили тільки автомобілі. Складалося враження, ніби він постійно продає одну машину і купує іншу, причому логіку його дій навряд чи зміг би пояснити навіть учений-економіст. Однак Джон завжди примудрявся купити набагато кращий автомобіль, продавши зіпсований або застарілий. Був тут і другий брат, Филип, юнак з темним хвилястим волоссям, він вирізнявся особливою увагою до свого туалету. Це, поза сумнівом, входило до переліку обов’язків