Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Ліїн пересмикнула плечима, гордо підвела голову і пішла.

— Хоробра дівчинка, — пробурчав екзотичний чоловік.

Наприкінці коридора виявилася каюта капітана. Вона була трохи більшою за ту, в якій жила Ліїн, але обставлена так само. Капітан сидів за столом, як на зло так, щоб сонце, що заглядало в каюту, заважало роздивитися його обличчя. На ліжку, розгойдуючи ногою, сидів світловолосий парубок, навряд старший за Ліїн. Він усміхнувся і показав дівчині на стілець навпроти капітана. Екзотичний велетень зупинився біля дверей. Немов припускав, що дурна дівчина може спробувати втекти, і готувався її ловити.

Ліїн глибоко вдихнула, сіла і тільки після цього подивилась на капітана. Виявилося, він не такий страшний, як малювала уява. Подібність до кам'яної статуї при денному світлі зникла. Обличчя капітана було звичайне, досить симпатичне. Шкіра світла і очі сині, а ось волосся чорне. Саме той типаж, який увійшов у моду, коли Ліїн втекла до партизан. І якби цей капітан був дівчиною, відбою від шанувальників у нього б не було. І навіть трохи відстовбурчені вуха кавалерів би не збентежили. Тим більше красуня могла їх сховати під зачіскою, це капітан був коротко стрижений і локони вуха приховати не могли.

— Юміл Велівера, — представився капітан, причому таким тоном, що Ліїн захотілося схопитися на ноги і за всіма правилами вклонитися.

— Ліїн со-Ялата, — озвалася дівчина, нагадавши собі, що приставка «со» дає їй право сидіти навіть у присутності імператора, не кажучи про всяких Велівера, яких на східних островах десяток на сотню жителів.

Проте тепер стало зрозуміло, звідки взявся екзотичний супроводжуючий. Капітан із батьківщини привіз. Там якесь відгалуження народу Білих гір саме так і виглядає. У них навіть боги якісь свої, яким офіційно дозволено поклонятися. А ще вони вважаються найкращими воїнами імперії.

— Ось вона куди поділася! — вигукнув хлопець на ліжку, плеснувши долонями по колінах. — А невтішні наречені південні простори переривають…

Ліїн здивовано на нього подивилася, ні про яких наречених вона не знала. А капітан голосно хмикнув.

— Ой вибачте! — зобразив каяття хлопець. — Я Марк Бадажа. Маг-погодник, великий розумник та експерт із душевних поривів.

Цього разу хмикнула Ліїн. Схоже, капітанові Велівері не потрібні амулети, щоб знати, бреше йому хтось чи ні. У нього тут цілий маг із відповідним напрямом дару. Добре, що вона вирішила з самого початку не брехати, бо зараз би довелося подумки метатися, терміново передумувати чи намагатися придумати, як уникнути розмови. І Марк би це, напевно, відчув. А так вона спокійно посміхнулася капітанові і сіла зручніше.

— Запитуйте, — сказала з усією величчю, на яку була здатна. Потрібно відповідати імені роду. Тим більше при таких обставинах.

Капітан глянув на Марка, але той лише знизав плечима. Після чого капітан знову хмикнув.

— Ви знаєте, що перевозив корабель, на якому ми вас упіймали? — вкрадливо спитав капітан.

— Ні, — чесно відповіла Ліїн, але додавати, що навіть знати не хотіла, не стала. Тоді довелося б пояснювати хто такий Хашен і чому Ліїн були противні більшість його справ.

— Що це знаєте? — поставив наступне запитання капітан і картинно поклав на стіл ромбовидну пластину з хитромудрим візерунком чорненого гравіювання.

— Ах він викидень болотного щура! — мимоволі вийшла з образу справжньої елана Ліїн.

Що за пластина, вона знала. І що за володіння навіть однією такою належала страта — теж. А про те, що в імперії існують люди, яких і це не налякає, будь-який дурень здогадувався. Адже всім хочеться залишатися молодими і красивими. А особливо високопоставленим шляхетним повіям і чоловікам, які тільки так можуть врятуватися від чоловічого безсилля, що приходить із віком. Ні, рано чи пізно їх починають підозрювати, деяких навіть ловити під час ритуалів, необхідних для наповнення цієї пластини силою. Але решту це все одно не зупиняє. Якщо їх не лякає необхідність вбивати по десятку дітей на кожному ритуалі, то що їм чиясь жахлива кара? Мабуть вважають, що ризик того вартий.

Пластини до імперії завозили з Королівства Золотих Туманів. Звідки в цього королівства така поетична назва не пам'ятали навіть самі жителі того королівства. А загалом це було досить похмуре місце, з похмурими, жорстокими богами, які вміли наділяти справжніх своїх послідовників справжньою силою, через що навіть імперія зв'язуватися з ними не хотіла. Ще в королівстві був вічний король. Вічний у прямому значенні. Деякий, досить тривалий час, він жив, був молодим і гарним завдяки пластинам, як та, що лежала на столі. А коли вони не могли допомогти, він змінював тіло. Найчастіше не одне, поки не знаходив те, що було йому найзручніше. Тому в короля завжди було багато наложниць і дітей чоловічої статі. І ніколи не було дружин та дочок. Точніше дочки були, але їх убивали одразу після народження, відбираючи силу. Мабуть, чимось дівчата його роду могли королю нашкодити.

Над цією загадкою, до речі, билося безліч людей як у королівстві, так і в імперії, але розгадати її ніхто, на жаль, не зміг.

— Вона не знала, що вони везуть, — сказав Марк, одразу ставши серйозним.

— Я здогадався, — сказав капітан. — Але це мало що змінює. Хіба що обірвана елана розповість нам щось таке, що нам буде цікавіше за розгойдування її тіла на реї.

Ліїн не стрималася і тихенько пирхнула. Лякає. Вона всією шкірою відчувала, що лякає. Вбивати він її не хоче. Не тому, що так сильно сподобалася, а тому, що вважає за дурепу. А вбивати дуреп йому чоловіча гордість не дозволяє. Але якщо їм хочеться послухати щось цікаве, то чому б і ні.

***