Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

5 глава

*Аліна 

Давид прийшов на звук моїх болісних схлипувань. Він мовчки обійняв мене за спину, міцно притискаючи до своїх грудей. У його присутності агонія від моїх ран ставала слабшою. На мить я навіть злякалася того, що Білінський може так же раптово зникнути з мого життя, як і Свят.  

— Пообіцяй, що будеш дуже обережно переходити дорогу, — попросила я, переплітаючи наші долоні на моєму плечі. Він розвернув мене до себе обличчям і відхилив голову вбік, щоб скоротити відстань між нами.  

— Аліно... — Йому явно не подобалася ця розмова, але мені не хотілося мовчати. Досить того, що стільки несказаних слів було між мною та братом.  

— Тссс... Просто пообіцяй мені це. — Він перевів погляд, зосереджуючись на повному місяці, що визирав з-під штори.  

— Тобі так буде спокійніше? — Я схвально кивнула й підійшла до вікна. Свят раніше казав, що дивитися на повний місяць — це погана прикмета. До біса! Хіба спостерігання за таким гарним сяйвом може мені якось нашкодити? А навіть якщо так? Гадаю, що гірше вже бути не може. — Обіцяю. — Я полегшено видихнула в той момент, коли почула відповідь Білінського.  

— Твої речі в кімнаті? Я поки занесу їх до таксі й поскладаю в багажник. Чекатиму на тебе біля під’їзду... 

Я думала, що після такого складного дня Морфей швидко забере мене у свої обійми. Коли мої ноги вкотре сплуталися між простирадлами, а плече затекло від незручної пози, я роздратовано фиркнула й звісила ноги над ліжком. Через те, що я була доволі низька на зріст, мої ступні навіть не діставали до підлоги.  

— Назад під ковдру, Аліно. Тут доволі холодно, тому швидко загорнися й лягай спати, — різко скомандував Давид. Я була переконана в тому, що він вже давно спить. Виходить, що я знову помилялася.  

— Ні, я не можу заснути, — відповіла я, махаючи ногами в різні сторони.  

— Порахуй овець чи що там рахують, коли не можуть заснути, — продовжив Білінський, позіхаючи. Закотивши повіки, я почала мугикати собі під ніс якусь незрозумілу мелодію. Мабуть, у мене вже дах поїхав від стресу. Я усміхнулася сама до себе від цієї думки.  

— Влаштуєш мені концерт завтра зранку, Кривенко. — Він настільки злий, що аж називає мене на прізвище? Мені здавалося, що вивести Давида набагато складніше. Можливо, цей похорон і його психіку похитнув?  

— Але ж ти також не можеш заснути, — зауважила, відчуваючи себе переможцем у цій словесній перепалці. Якщо Свят і навчив мене чогось, так це захищатися й вміти постояти за себе.  

— Марш. У. Ліжко. Більше повторювати не буду. — Я покривилася йому й після цього почула, як Білінський підвівся.  

— Якщо тобі так холодно, то може б ти одягнув піжаму, а не влаштовував мені модний показ у цих обтислих спортивних штанах? — Мій погляд ковзнув по його рельєфних м’язах. Підозрюю, що цей хлопець має якусь таємну домовленість з Місяцем. Іншої відповіді на питання, чого його торс має такий гарний вигляд на місячному сяйві, що пробивається крізь вікна, я не маю.  

— Мені не холодно, але ти завжди була мерзлюхом, Аліно. Й, до речі, перестань на мене витріщатися. Чим довше дивитимешся, тим складніше буде заснути, — самозакохано промовив той, різко закидаючи мої ноги на ліжко. Я навіть моргнути не встигла, як він загорнув мене в ковдру, без жодної можливості вибратися з його пастки. 

— Ей, що ти витворяєш? — Я спробувала висунути руку, але мені це не вдалося. Давид нахилився впритул до мене. Я втиснулася в матрац, затамувавши подих.  

— Я казав, що більше повторювати не буду? Не пустуй, Аліно. Я тримаю себе в руках з останніх сил лише заради Свята. У дитинстві ти любила, коли він розповідав тобі казки. Я розкажу тобі одну з них, а ти будеш слухняною дівчинкою, яка уважно мене слухатиме, а потім засне. — Моє власне волосся залоскотало мені носа. Через те, що мої руки були сковані і я не змогла його прибрати, я чхнула. — Будь здорова. — Мені знову захотілося сміятися. — Що смішного?  

— Мій брат мертвий, а квартира, в якій ми жили затоплена через мою недбалість. Моє життя зруйнувалося в одну мить, а ти хочеш, щоб я слухала казку? Хіба це не дивно? Ми більше не діти, Давиде. Ті безтурботні часи минули. Світ дорослих повен лайна та неприємностей! — Він відсторонився і я таки змогла вибратися. Мої груди високо здіймалися від образи та злості.  

— Де та дівчинка, яка раділа прогулянкам біля озера й улюбленим цукеркам? — Він пильно дивився на мене, неначе намагався знайти ту дитину, яку зараз описував. 

— Її більше немає, Білінський. Вона під тим товстим шаром ґрунту, де закопаний її брат. Невже ти не розумієш, що колишньої Аліни більше немає? — Я не хотіла, щоб та маленька дівчинка всередині мене кудись зникла, але й втримати її я теж не могла. Вона просто вислизала у мене з-під рук.  

— Лише тобі вирішувати чи жити цій дівчинці, чи ні, Аліно. Якщо ти захочеш закопати себе поруч з братом, при цьому, жертвуючи усіх хорошим, що б могло бути у твоєму житті, то нехай. Я не зможу зупинити тебе, навіть якщо я захочу. Однак, подумай про свого брата. Чи хотів би він такого майбутнього для тебе? — Давид перевівся в сидяче положення, нервово стискаючи темні пасма свого волосся. Коли він заплющив очі й закрив їх долонями, мене огорнуло почуття провини. Мені не слід було виміщати свою злість на ньому. Я не мала казати всі ці дурниці.  

— Вибач, будь ласка. — Я зігнулася поруч з ним, виводячи подушечками пальців уявні візерунки на його шкірі. Хоч в кімнаті й було холодно, плечі Білінського були такими теплими. Я насолоджувалася цими приємними дотиками, аж поки він не здригнувся.  

— Не роби так більше, — промовив він, перехоплюючи мій зап’ясток. Я надула губи, щиро не розуміючи такої його реакції. Мені здавалося, що йому подобалися наші обійми. Хіба це інше?  

— Чому? — прошепотіла я, відчуваючи, як збентеження ринуло у кожну клітинку мого тіла.  

Після того, як ми переїхали з дитячого будинку, мені було складно знайти спільну мову бодай з кимось. У мене не було подруг. Що вже казати про хлопців чи стосунки. Я ніколи не закохувалася за свої 19 років і навіть не знала як це. Цікаво, що відчуває людина, коли вона кохає когось? Гаразд, зараз не про це. Мені подобалося торкатися Давида. Я визнавала це й боялася цього водночас. Найгіршим було те, що я не знала що він думає щодо цього.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍