Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 7

      Марк.

      Взагалі не розумію, як я примудрився повестися на батьківські вмовляння і самовільно припхатися сюди. 

      Вечеря у бізнес-партнера! 

      Наче вони удвох не можуть зустрітися! То я маю повірити в цю казочку?

     Сиджу, як той прищавий підліток на задньому сидінні батьківської машини. З таким виразом на обличчі, що можна цуценят давити! 

     Мало мені зараз “пригод” з Інкою, яка вчепилася в мене мертвою хваткою. Тільки знайомства ще з однією дівкою не вистачає, для повного щастя! 

     Впевнений, що ці двоє, на передньому сидінні автівки вже подумки мене одружили, як вони там люблять висловлюватися? З рівнею, достойною партією… Що за ницість! Так ставитися до вибору партнера на все життя! Чи вони думають, що заради грошей я готовий на все? А потім жити в різних кімнатах і зустрічатися виключно на статусних міроприємствах! Дякую! Я такої долі не те що собі не хочу, ворогу не бажаю!

     Якби не потребував батьківської підтримки у власному проекті, навряд чи йому вдалося б вмовити мене. 

     Допомога в обмін на вечерю. Маленька дрібничка, послуга… 

     Відчуваю, як настрій стрімко котиться вниз. 

- А ось і садиба Олександра Петровича! - урочисто виголошує батько і паркується слідом за господарем, який кермує сусідньою автівкою.

- А тут досить затишно! - мати скрупульозно починає розглядати все що навколо.

      Повільно відчиняю дверцята і вибираюся з салону автівки. А потім… завмираю.

      Чи то вже від стресу в мене почалися звукові галюцинації, бо мені починає здаватися, що я чую до болю знайомий приємний голос. Той самий з клубу. Але тільки на коротку мить. І знову тиша…

 

      Емілія.

- Як на мене дуже класно вийшло! - урочисто вигукує Люська, щойно закінчила клопотати над моїм мейкапом.

- Дай поглянути! - прошу я і намагаюся вихопити з її руки люстерко, яке увесь час змінює положення. Бо хтось щосили крутить ним на всі боки, аби тільки я не побачила в ньому свого відображення.

- Шикарно виглядає! - знову почала переконувати вона. - Мою бабцю в останній путь проводжали з таким макіяжем! 

      “Мені лише здається, чи вона зараз кепкує з мене?”

- Покажи! - кручу головою, намагаюся побачити хоч щось у кляте дзеркало. Зачіску, до речі, вона теж робила. Якщо звісно це можна назвати зачіскою. 

- Все як ти хотіла, Міллі! Та той нахаба після того, як тебе побачить, оголосить себе геєм, аби тільки не треба було на тобі одружуватися, або як мінімум батечко його шукатиме десь на українському кордоні.

Нарешті, вдалося вполювати кляте дзеркало.

- Трясця! Люсю! Ти що зі мною зробила! - збентежено та злякано запитала у неї. 

     Щоб Ви зрозуміли… мої чорні та, до недавнього часу, виразні брови були ретельно перефарбовані і зараз зливаються з кольором обличчя, яке настільки бліде, наче я дійсно, щойно зі самісінької труни встала. Сіра міль з шафи в порівнянні зі мною і то виглядає більш виразно. Та мене б на роль Страшка  взяли б без кастингу!

- Ось! - стягує з себе светрик, який тільки й того, що більший на декілька розмірів. - Надягаай!

      Якщо Люсю цей колір прикрашав і ця річ на ній виглядала гарно, то на мені явно, наче з чужого плеча. 

- Еміліє! - чую голос батька і мене починає кидати в холод, аж долоні спітніли.

- Так, тату! - відповідаю злякано. 

      “Ой що зараз буде! Думаю, залишилося мені жити не довго! Я ще довго буду вислуховувати про його ганьбу перед колегою та його сім'єю! От би скрізь землю провалитися в цей момент! Та куди дінешся, коли він вже тупцює під дверима моєї кімнати!”

- Мерщій виходь! Всі лише тебе чекають! - грізним тоном наказує батько.

- Іду! - пропищала тихо я.

- Ховайся. - прошу Люсю, щоб хоч її присутністю не нервувати родича ще більше.

- Агась! - тихо видає вона і намагається сховатися! 

      Та це все-одно, якби я зараз спробувала сховатися за ручкою від швабри. Є лише одна надія, що всю увагу тата на себе перетягне мій “супер макіяж”. Попутно пригадую, чи є в аптечці бодай хоч якісь крапельки від серця! 

- Я готова, тату! - вигукую і постаю перед ним, а сама швиденько причиняю за собою двері. 

- Що це за… - його брови сходяться на переніссі від обурення.

- Що? - вмикаю дурненьку.

- З твоїм обличчям! - вмить сівшим  голосом продовжує він, намагаючись наздогнати мене на сходах.

- А що з ним? - невинно кліпаю оченятами. - А-а ти про мій мейк! Так це останній писк моди! - пояснюю йому в метрі від дверей їдальні де зазвичай накривали на стіл коли були якісь урочистості, думаю, сьогоднішня вечеря не стала виключенням.

- Це точно останній писк твоєї моди, Еміліє! - бурмоче тато роздратовано, та я вже постаю в усій красі перед гостями.

      Швидко відчиняю розсувні дверцята в гостьову кімнату. І де тільки сили та відчайдушність взялися в цей момент!

     Нервово хапаю повітря, потираючи спітнілі долоні об чорну спідницю майже до самої підлоги. Бігцем оглядаю всіх присутніх, які зібралися за столом.

      Вчорашній знайомий в цей час обертається в мій бік. Ох, чого тільки вартий вираз на його обличчі. Вишукана пані, мабуть його матір, давиться водою і судомно починає прикривати рот серветкою. Сивий та поважний пан, аж окуляри протер, тільки й того, що зі стільця не впав. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍