Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

Розділ 4

Мирослава

Цього дня, як і всі попередні, Максим допомагав мені, закликаючи людей до мого кіоску. Його невтомна підтримка надихала мене, і я вирішила віддячити йому. Я наважилася заспівати йому та погодилася на ще один дружній вечір разом. Для мене це було просто спільне проведення часу, без натяків на стосунки. Можливо, він бачив це по-іншому, але я чітко дала зрозуміти, що не шукаю романтичних відносин.

Наступного вечора Максим заїхав по мене, і ми вирушили в невідомому для мене напрямку. Як тільки я вийшла з автомобіля, відчула, як холодний вітер пронизує моє тіло від голови до п’ят. Сьогодні був особливо сильний вітер, який нещадно гуляв вулицями, розвіюючи волосся та змушуючи ховати його під одяг.

Я нестерпно не любила таку погоду! Сподіваюся, ми не затримаємося тут надто довго, бо ще трохи – і мої зуби почнуть цокотіти, а тіло здригатиметься від холоду.

— На дворі так прохолодно сьогодні, — мовила я, ховаючи руки до кишень, відчуваючи, як холод пробирається крізь тканину куртки.

— Заспівай мені, а потім ми поїдемо в більш затишне місце, — запропонував Максим, злегка посміхаючись.

Його очі світилися теплом, що трохи зігріло мене в цю прохолодну вечірню годину.

— Добре, я заспіваю щось з народного, адже своєї пісні я поки не склала, — відповіла я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Під час виконання пісні мій погляд був прикутий до річки, що спокійно текла поруч. Вода віддзеркалювала місячне сяйво, створюючи чарівний образ, який ще більше підсилював мої емоції. Мені було трохи соромно співати перед хлопцем, якого я майже не знаю. Це відчуття невпевненості було для мене незвичним.

Коли я закінчила співати, я все ж наважилася подивитися на Максима. В його очах спостерігався щирий захват. Напевно, я була першою дівчиною, яка співала саме для нього. Його реакція на мій спів варта тисячі компліментів. Я не думала, що з таким захопленням він буде дивитися на мене.

— Це було дивовижно! На мить здалося, що світ зупинився, і тільки твій голос лунає звідусіль, — сказав Максим, розтягнувши губи в неймовірно приємній посмішці.

— Дякую! Для мене це наче подвиг! Я ніколи не співала чужим хлопцям, друзям особисто. В основному лише батькам або на шкільних заходах. Але цей спів змушує мене жити, вірити, надихатися, — відповіла я, відчуваючи, як серце наповнюється радістю та вдячністю.

— Ти права! Мене цей спів теж змушує жити, вірити та кохати ще більше. — Мирославо, скажи, ти кохала по-справжньому? — запитав Максим, дивлячись на мене своїм захоплюючим поглядом, від якого захоплювало подих.

— Ні, але я неодноразово була в стосунках, де мене кохали хлопці, — відповіла я, відводячи погляд, відчуваючи, як легкий холод пробирається крізь теплоту його присутності.

— А ти їх кохала? — Максим продовжував дивитися на мене, його погляд був настільки проникливим, що здавалось, він бачить усі мої думки.

— Я не знаю, що таке справжнє кохання, — мовила я з оманливою легкістю, роблячи ледь помітну посмішку, яка ховала за собою хвилювання і сумніви. Максим підійшов ближче, його очі сяяли теплом і ніжністю. Він злегка доторкнувся до моєї руки, і цей дотик був наче електричний розряд, що пробіг по всьому тілу.

— Справжнє кохання — це не просто почуття, це стан душі. Це коли ти відчуваєш, що готовий віддати все заради іншої людини, коли її щастя стає важливішим за власне.

— Максим я розумію на що ти натякаєш, але нажаль окрім дружби, я більше нічого не можу тобі запропонувати, — зітхнула я.

— Але я відчуваю до тебе щось більше, ніж просто дружба! Скажи, а я тобі подобаюся як хлопець? — Максима не зводили з мене очей, чекаючи на відповідь.

— Ти доволі симпатичний, та я не шукаю стосунків! Так що навіть не розраховуй на те що ми будемо парою! Я хочу бути вільною пташкою! — мій голос був серйозним, а очі – впевненими.

Максим замислився, його вираз обличчя виражав допитливість і нерозуміння.

— Вільною пташкою?! А хіба стосунки з коханою людиною для тебе грати? — запитав він, звучачи впевнено, але трохи сумно.

Я зітхнула, згадуючи минуле.

— Я жила з хлопцем півроку разом і знаю як це, — промовила я, підкреслюючи свої слова.

Максим відвернувся, його погляд відірвався від мого.

— То я так зрозумів в мене немає шансів? — його голос був тонким і приглушеним.

— Шанс є в кожної людини, яка живе на землі, — відповіла я відчуваючи тепло серця.

— Тоді поїхали погріємось, а то ти я бачу вже замерзла, — промовив Максим підійшовши до автомобіля.

Приїхавши до під’їзду я зразу зрозуміла, що Максим привіз мене до свого помешкання. Це і є його затишне місце?! Квартира! Бачу тут треба брати руки в ноги і мерщій йти додому. А якщо він почне залицятися?! «Так Миро говори до побачення і бігом додому».

— Рада була провести з тобою час, але мені потрібно додому,  — звучало з моїх уст.

Чому я взагалі вимовила це? Я відверто не хотіла проводити час разом з ним.

— Ти чого Мирославо, я не буду до тебе залицятися і порушувати твої кордони теж, — промовив чітко він, дивлячись мені в очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍