Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Шикарне місце! — мимоволі вихопилося в мене.
Я впевнений, просочися в народ хоч одна фотографія — ніякі маяки не втримали б навалу цікавих.
Броньові плити зо два цалі товщиною дихали такою надійністю, такою могутністю, що хотілося їх облизати. Гм, а чи не залишилося там чогось інтересного всередині?
— Та йди ти! Така потворність, — видихнув один зі студентів.
Я здивовано підняв брови, мені здавалося, що він такий блідий, но його закачало, а тут… Йому що, страшно?
— А, — до мене дійшло, — білий, так? Тоді зрозуміло.
— Що зрозуміло? — обурився його супутник.
— Нерви, — я знизав плечима.
З трюму вибрався дядько і, розгледівши берег, почав мимоволі потирати долоні.
— Ууу, яка смакота! А що всередині? — поцікавився він у місіс Клементс.
— Вас це не стосується! — холодно заявили вона. — Ці руїни знаходяться під охороною держави, і наближатися до них ви не будете!
От вредна баба… Дядько помітно засумував.
Загадкові споруди швидко залишилися позаду, а я все ще замислено чухав у потилиці, намагаючись зрозуміти, а в яку ж епоху наші предки могли вибудувати щось отаке. Як алхімікові, мені було зрозуміло, скільки важить одна така плита, і зовсім незрозуміло, їх вдалося скласти в таку величезну купу, причому, діючи не ззовні, а зсередини. В історії я був не мастак, але мені завжди здавалося, що в давнину люди жили якось простіше, чи що.
Справа починає інтригувати — не тільки білих на Острові Короля чекали сюрпризи.
— Ти ж знаєш, я не люблю наймати місцевих! — Місіс Клементс ретельно розмішала ложку білого порошку у чверті склянки води і одним ковтком заковтнула суміш. Смак медичної бурди, вкотре примусив жінку здригнутися.
Її співрозмовник щось ліниво пробурмотів зі своєї койки.
— До того ж — буйних пияків, — вона сховала коробку з ліками у шкіряний футляр. — Толку від них мінімум, а проблем буде ціла купа.
— Не поспішай з висновками, п’яними вони не були, — Містер Сміт піднявся на лікті, — а на рахунок буйності… Обидва — чорні, це велика удача. Спроба найняти таких у столиці з’їла би весь наш бюджет, а так вони будуть працювати на нас практично задарма. Тільки дозволь, спілкуватися з ними буду я, добре?
— Ніяких проблем! — легко погодилася місіс Клементс. — я взагалі не вважаю, що їхні навики нам знадобляться. Остання комісія працювала на острові три роки тому, відгуки були позитивні. У фортеці досі проживає сторож-наглядач, та і взагалі, НЗАМПМС би нічого такого не дозволило, май вони хоч якісь сумніви.
— Три роки… Ці три роки були надто дивними, — зітхнув містер Сміт, — але я сподіваюся, що ти права. Для всіх так буде краще.
Глава 4
Острів нас не прийняв. Це було ясно з першої хвилини нашого перебування тут.
До місця призначення ми добралися, коли туман уже розсіявся, але сонце так і не з’явилося, замість цього небо заповнила напівпрозора перламутрово-сіра мла — звичайне діло для Краухарда. Коли одноманітність пейзажу уже почала набридати, прибережні скелі розступилися, відкриваючи вхід до глибоководної бухти, древню назву якої забули давно і надійно, а останні триста років називали просто Тюремною. На далекому березі виднілися споруди, на вигляд більш звичні для Інгерніки: грубо вимурувані з місцевого каменю стіни, заґратовані вікна, іржаві патьоки. Споруди якось невловимо вписувалися у пейзаж, ніби робили вигляд, що вони також — марево, лише дахи з червоної черепиці кидалися в очі кольоровими плямами на фоні сірих скель. Ніяких зовнішніх стін — фортецею це місце ніколи не було. Та і кому спаде в голову охороняти Острів Короля? З самого початку комплекс будували як тюрму, Юдоль Приречених — назва, яка стала загальною. Якщо мені не зраджує пам’ять, тут була найперша спеціалізована установа такого роду, бо ще раніше тих, хто провинився, або шмагали на площі батогами, або просто рубали їм голови, компромісів не існувало. Природньо, враховуючи особливості характеру, чорних тут сиділо більше, ніж усіх інших разом взятих, тому і пішли всілякі дурні перекази. Острів Короля нагадував про себе навіть у дрібницях — за фундамент Юдолі слугувала плита із темно-сірого матеріалу, який здалеку нагадував цементний моноліт, триста років тому таке робити не вміли.
Проминувши лінію природніх хвилерізів, катер дав сигнал. Потім ще один. І ще. Шум машини змінився — команда запустила задній хід, судячи за всім, підходити до причалу просто так капітан не наважувався. Після короткої наради, на воду спустили шлюпку, і на берез вирушили містер Сміт з одним із охоронців. Години через дві вони повернулися, і, після ще одної наради, катер-таки рушив уперед. Леді-крокодил, ніби нічого не сталося, почала керувати розвантаженням речей.
З цих подій можна було зробити два висновки: по-перше, щось пішло не так, по-друге, що саме пішло не так, простим смертним знати нíчого.
— Пильнуй добре, — шепнув мені дядько.
Робота на час відсунула занепокоєння подалі. Студенти, лаючись, тягали до будинка візочок з експедиційним майном (лаялися вони дуже даремно, руками таку гору барахла вони б носили до кінця літа). Ми з дядьком Ґордоном, озброївшись жердинами, зосереджено, по одній, котили догори бочки з паливом для генератора (задача не надто складна, але збоку виглядає дуже відповідальною). Той хлопець, що з білих, возився в прибудові з динамо-машиною (знайшли, кого послати!), після третьої бочки я навіть зацікавився — чим там так довго можна займатися? Ну, а на четвертій мене просто повело на ціль.
В прибудові сильно пахло технічними рідинами — з наповненням бака білий впорався. На підлозі були розкидані спалені запобіжники — зупинка генератора була аварійною, але, на перший погляд, ні дизель, ні обмотка не постраждали. Студент займався тим, що марно просаджував пусковий акумулятор, смикаючи ручку записка. Бідолаха був у трансі — машина не працювала. Хлопця треба було рятувати… І самому рятуватися. Причому, його рятувати в буквальному значенні цього слова: є в білих одна неприємна риса — якщо їх хтось чи щось серйозно розстроїть, вони можуть плакатися про це ТИЖНЯМИ. Без жартів! Я не раз був свідком похоронів розбитого горнятка (!), вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
