Читати книгу - "Зона досяжності"

іграшку. Або кухонний ніж. Щоб зарізати головного редактора.

— Ларисо Леонідівно, — скосив Веселин очі кудись убік, — мені вам пару слів сказати треба.

— Та давай, чого там, ти ж уже кажеш. — І спитала занепокоєно: — А, загалом-то, ти як опісля вчорашнього?

— Та нічого. Вашими молитвами, — відповіли їй водночас і сторожко, і зухвало. — В Артема он взагалі обличчя покраяне. Рубці, мабуть, залишаться… Тож, може, ви передали б своєму чоловікові, що це вже занадто? Що це може, — Веселин глитнув слину, — й правові наслідки мати.

— Якому такому чоловікові? Які такі наслідки? — не зрозуміла Лариса.

Очі Грєбньова на мить прийняли нормальне положення, але потім знову покотилися вбік.

— От не треба, Ларисо Леонідівно! Я ж з вами сам на сам розмовляю. Без свідків. Нікому нічого більше не казав, нікуди не заявляв. Поки що. Звісно, винуватий я і провину свою визнаю цілком. Але ж це градуси в голову вдарили, це ж не зі злоби. Чи тому, що до вас погано ставимося. Навпаки. Я, звісно, перепрошую. Такого, Ларисо Леонідівно, більше не повториться, але…

Головний редактор «Рандеву» хіба що головою не затрусила. Васько! Пробачення!! Просить!!! Залишалося лише зрозуміти за що.

— Але, — продовжував не дивитися в очі начальству хлопець, — можна ж було просто до себе викликати, нагримати, бонуси з зарплати зняти, навіть чоловікові можна було б сказати, щоб він пару синців поставив для профілактики, але… Але розстрілювати серед біла дня!? Це вже занадто, — повторив тоскно. — А як би поцілив?

Лариса безпорадно озирнулася навколо. Вдалині перспективи лункого вестибюлю, зі своєї скляної етажерки, за ними суворо й недоброзичливо спостерігала чергова. Богема, мовляв! Бозна чого від них щомиті очікувати можна.

— Так-так, а ну розповідай детальніше, — ухопила Яременко підлеглого за лікоть і потягнула до вікна.

Підлеглий не опирався. Лише продовжував мимрити на ходу:

— Це ж добре, що в Артема реакція… Що він своїми іграми рольовими займається, мечем вимахує… Наловчився людей з ніг збивати. А якби ні?

Лариса Леонідівна нарешті поставила хлопця біля вікна і розвернула обличчям до себе. Наче учня, що набешкетував.

— Так до чого тут мій чоловік? — спитала вчительським тоном.

— А то ви не знаєте? — шморгнув носом Васько.

— Не знаю.

— От не треба, Ларисо Леонідівно! — Це вже ставало рефреном. — Кажу ж, винуватий. Але реакція у вас — тобто, у чоловіка вашого — неадекватна. Як у Росії щодо Грузії. Я, звісно, до Євросоюзу жалітись не стану, але якщо повідомлю відповідні органи, то…

— То що?

— Неприємності в нього будуть, от що. А то телефонує, розумієш, а потім…

— Як «телефонує»?!? — боляче тіпнулось серце в Лариси Леонідівні.

— Мовчки. Тобто, не мовчки, а погрожуючи.

— Коли?

— От, Ларисо Леонідівно, не треба! Вчора. Саме перед тим, як ми з Бутейком до міліції пішли. Коротше, якщо він не схаменеться, то не лише в нього, а й у вас, Ларисо Леонідівно, можуть неприємності статися. Великі неприємності.

— Постривай, постривай… Ти що, вже мені погрожуєш?!

— Жодним чином, Ларисо Леонідівно. Просто аналізую ситуацію.

Вочевидь, вираз обличчя в неї став ще той. Бо Грєбньов, втрачаючи всі свої аналітичні здібності, зненацька сахнувся назад, боляче вдаряючись попереком об підвіконня.

— А ну викладай все!

— А ви в чоловіка краще розпитайте, — затявся хлопець — Він зрозуміліше викладе. — І раптом посміхнувся. — Але ми можемо знайти компроміс, Ларисо Леонідівно. Дуже вигідний усім компроміс.

І повертів в неї перед обличчям мобілкою, яку й досі тримав у руці:

— Ну то що? Телефонувати мені у відповідні інстанції чи почекати, поки ви з чоловіком перебалакаєте? І з творчим відділом час узгодите для мого сюжету.

Мабуть, вираз обличчя Яременко, що був перед тим, виявився блідою тінню того, яким він став після цієї тиради Грєбньова. Бо той раптом заметушився, для чогось натискаючи кнопки телефону й дивлячись на його темний дисплей.

— От, чорт! Акумулятор сів. Піду заряджу. А ви поки що подумайте, подумайте, Ларисо Леонідівно.

І бочком, бочком ковзнув повз неї до ліфту. Яременко навіть не намагалася його затримати. Сил не було. «Роман в місті, чи що? Хто ж це на хлопця так натиснув?.. Квіти до того ж… «Фортуна»… Хм, Громка про розрулювання усіляких негараздів в телефонному режимі патякав. Що, в захисничка вирішили погратися?» Про анонімні мовчазні дзвоники вона намагалася не думати, знову й знову змушуючи засвічуватись екранчик своєї мобілки.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

До свого кабінету головред влетіла розпашіла, зла і геть розкуйовджена, на ходу встигнувши кинути Райці, що сунула назустріч з якимись паперами: «В найближчі півгодини до мене — нікого!.. Потім — Грєбньова!»

Усією вагою плюхнулась в крісло, рвучко увімкнула ноутбук і машинально, навпомацки, почала приводити зачіску до ладу, очікуючи, поки система налаштується на спілкування з нею. Система видала привітальний акорд і висвітлила на екрані краєвид Гременця з висоти пташиного польоту. Місто, розташоване на обох берегах Дніпра, теж було схоже на птаха, що краяв білими крильми жилмасивів зелене хмаровиння дерев, намагаючись здійнятися над ним та й втрапити до іншого простору, вільного простору синьо-бурштинового неба. Але йому це ніяк не вдавалося. Бідна істота.

Лариса увійшла до телефонної книги, знайшла номер Бутейка, повагалася й занесла його до своєї мобілки і, поки в тій чулася мелодія виклику, швиденько ввійшла ще й до Інтернету. Інтернет віщував фінансову кризу. Головного редактора аж тіпнуло. Але в цю мить мобільну мелодію змінив кволий, хоча й такий, що намагався здаватися бадьорим, голос.

— Слухаю.

— Доброго дня, Артеме. Як справи?

— Ой! Та нічого, нічого, Ларисо Леонідівно. Жити буду.

— А спробував би не жити, то я б тебе власноруч вдавила. Що лікарі кажуть?

— Та нічого страшного. Рани більш косметичні, ніж хірургічні. Як би ми від стенду десь ще з метр убік зупинилися, то взагалі б нічого не трапилось. Оті скалки, що нас поранили…

— Ларисо Леонідівно, — раптом вклинилось в розмову якесь збуджене дівча, — ви його не слухайте, не слухайте. В нього, виявляється, мотор слабкий. То ж його ліками накачали й…

— А це що за диво?! — вголос здивувалася Яременко, намагаючись якомога швидко впізнати доволі знайомий голос.

— Та це я, Тамара! Ой, Ларисо Леонідівно, я перепрошую, дуже перепрошую, але я трохи спізнюсь, бо я тут, в Артема…

Ну, дитячий садок!

— Гаразд, гаразд, зрозуміло. А нумо, дай мені друга свого.

— Слухаю, Ларисо Леонідівно…

— От що, Артеме, а скажи, будь ласка, мені відверто, чи не знаєш ти, за що це отут тільки-но Грєбньов переді мною вибачався?

— А що, вибачився?!? От, слава Богу! От, добре!

— За що?

— А