Читати книгу - "Барва чарів"

його можуть захопити пірати. Ти не хочеш, аби це сталося, тож береш страх-у-вальний по-ліс. Ґрунтуючись на записах про погоду й піратство за крайні двадцять років, я визначаю шанс того, що вантаж пропаде, а тоді трохи додаю, відтак ти дещо платиш мені згідно з цим шансом...

— … і тим трішки… — мовив Буйвітер, серйозно помахуючи пальцем.

— А тоді, якщо вантаж втрачено, я це компенсую.

— Копесюєш?

— Виплачую тобі вартість вантажу, — терпляче сказав Двоквіт.

— О, я зрозумів. Це як битись об заклад, еге ж?

— Заклад? Гадаю, можна й так сказати.

— І ти заробляєш гроші цим страхом-у-ванні?

— Авжеж, воно пропонує повернення вкладень.

Огорнутий теплим жовтуватим сяйвом вина, Буйвітер спробував подумати про страх-у-ванні в межах мислення кругломорців.

— Здається, я не дуже розумію той страх-у-ванні, — твердо сказав він, ліниво спостерігаючи, як обертається світ. — От чари... Чари я розумію.

Двоквіт усміхнувся.

— Чари — то одне, а відбитий-звук-підземних-духів — то зовсім інше, — промовив він.

— Га?

— Що?

— Те смішне слово, яке ти використав, — нетерпляче сказав Буйвітер.

— Відбитий-звук-підземних-духів?

— Ніколи про це не чув.

Двоквіт спробував пояснити.

Буйвітер спробував зрозуміти.

За довгою післяобідньою прогулянкою вони йшли містом у впередньому напрямку від ріки. Двоквіт чимчикував попереду, на його шиї висіла дивна малюнкова коробка, а Буйвітер шкандибав позаду, час від часу попхикуючи, та мацав, чи на місці його голова. За ними йшли й інші. У місті, де привселюдні страти, дуелі, бійки, чарівницькі ворожнечі та дивні події ставалися ледь не щодня, жителі відточили професію невинного спостерігача до досконалості. Усі до одного вони були надзвичайно вмілими роззявами. У будь-якому разі Двоквіт задоволено робив зняток за знятком, де були зображені люди за, як він казав, побутовою діяльністю, та й оскільки при цьому завжди змінювала руки чверть-райну «за їхні клопоти», хвостик радісних та щасливих новоспечених багатіїв із нетрів невзабарі ходив за ним на той випадок, якщо цей шаленець вибухне фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека поквапне скликання жерців та майстрів ритуальної пересадки сердець погодилося, що статуя Сека сто п’ядей заввишки взагалі надто священна, щоби робити з неї чарівне зображення, та виплата двох райну змусила їх несподівано вирішити, що, можливо, Він не такий уже й святий.

Подовжені відвідини «Діри розпусти» залишили після себе декілька барвистих та повчальних зображень, частину з котрих Буйвітер собі заховав для докладнішого розгляду пізніше на самоті. Коли в його голові трохи проясніло, він почав серйозно розмірковувати про те, як працює образопис. Навіть чарівник-невдаха знав, що деякі матерії чутливі до світла. Можливо, ті скляні пластинки оброблювалися якимось чарівним процесом, що заморожував світло, котре проходило крізь них, ну, або щось на кшталт того. Буйвітер часто підозрював, що десь є щось, що краще за магію. Він зазвичай розчаровувався.

Проте невдовзі він за будь-якої нагоди користувався тією коробочкою. Двоквіт залюбки це дозволяв, адже таким чином міг з’являтися на власних картинах. Саме тепер Буйвітер помітив дещо дивне. Це пуделко надавало власнику якусь таку владу, що всі, стоячи перед гіпнотичним скляним оком, покірно виконували найрізноманітніші команди стосовно пози та виразу обличчя.

Лихо сталося саме тоді, коли він якраз по вуха поринув у цей процес на площі Зламаних Місяців. Двоквіт позував біля розгубленого продавця оберегів, а натовп новоявлених шанувальників спостерігав за ним із цікавістю на той випадок, якщо він учинить щось неймовірно шалене.

Буйвітер став на одне коліно, аби вийшло краще зображення, і натиснув на чарівний важіль.

Коробка промовила:

— Нічого не вийде. У мене скінчився рожевий.

Досі непомітні двері відчинилися прямо перед його очима. Маленький, зелений, усіяний жахливими бородавками гуманоїд висунувся назовні, тицьнув пальцем в уквітчану кольорами палітру в пазуристій руці й загукав.

— Нема рожевого, бачиш? — кричав гомункул. — Даремно натискати на важіль, коли немає рожевого! Якщо хотів рожевого, то не треба було стільки дівульок знімкувати! Відтепер усе однобарвне, друзяко. Ясно?

— Ясно. Так, безперечно, — відповів Буйвітер. У темному закутку маленької коробочки нібито виднівся мольберт, а також малюсіньке незастелене ліжечко. Він сподівався, що йому привиділося.

— Отже, ми розуміємо одне одного, — промовило чортеня й зачинило двері. Буйвітру здалося, що він почув приглушене буркотіння і ще як стілець тягнуть по підлозі.

— Двоквіте… — почав було він і подивився вгору.

Двоквіт зник. Доки Буйвітер вдивлявся в натовп, відчуваючи, як колючий жах підіймається по хребту, раптом щось легенько штрикнуло його в поперек.

— Повернися без поспіху, — мовив холодний голос. — Або попрощайся з нирками.

Натовп споглядав із цікавістю. Цей день видався вельми непоганим.

Буйвітер повільно розвернувся, відчуваючи, що кінчик леза зачіпає його ребра. На іншому боці меча він упізнав Стрена Візеля — злодія, жорстокого мечника, невдоволеного кандидата на звання найгіршої людини у світі.

— Привіт, — ледь промовив чарівник. За кілька кроків звідси він зауважив декількох неприємних чоловіків, що підняли ляду скрині й радісно тицяли пальцями на мішки зі золотом. Візель усміхнувся. Це зробило його пошрамоване обличчя ще гіршим.

— Я тебе знаю, — промовив він. — Чарівник-невдаха. Що це таке?

Буйвітер помітив, що віко скрині легенько тряслося, хоч вітру й не було. І він досі тримав малюнкову коробку.

— Це? Воно робить картини, — бадьоро мовив Буйвітер. — Гей, а притримай-но цю усмішку, ага? — Він швидко відійшов назад і спрямував коробку на Візеля.

На мить Візель завагався.

— Що? — пробурмотів.

— Добре є, от саме так і стій… — сказав Буйвітер.

Злодій зробив паузу, тоді гаркнув і замахнувся мечем.

Щось тріснуло і пролунало двійко жахливих криків, на котрі Буйвітер не оглядався, боячись тих страхітливих речей, котрі міг би побачити, а коли Візель пошукав його поглядом, чарівник уже був на іншому краю площі та далі прискорювався.

Альбатрос опускався широкими повільними змахами, що завершилися незграбним вихором з пір’я і глухим ударом, коли той важко приземлився на помості в пташиному саду патриція.

Птахолюб, мліючи на сонечку та зовсім не очікуючи ще одного повідомлення здалеку так швидко після ранкового, зірвався на ноги й подивився вгору. Кілька хвиль по тому він уже квапився коридорами палацу, тримаючи капсулу з повідомленням і — через необачність, викликаній несподіванкою — припадаючи губами до неприємної рани від дзьоба на тильній стороні долоні.

Буйвітер мчав униз алеєю, не звертаючи увагу на сердиті крики з