Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

— 5.

За кілька годин до зустрічі із таємничим рятівником

Астель могла заприсягтися, що відчула полегшення, коли дві постаті в чорних плащах зі сріблястими масками тихо увійшли до тронної зали. Її серце на мить затріпотіло в надії, що хтось прийшов за нею, щоб припинити цей жахливий ритуал, врятувати її. Але розум підказував, що рятунку не буде. Ніхто не прийде. Це усвідомлення було гірким, жалюгідним, і труїло її душу, як отрута, що просочувалася все глибше.

Чаклуни в масках рухалися спокійно, майже невимушено, але сама їхня присутність випромінювала загрозу. Астель відчувала це, як холодний подих смерті, що лоскотав шкіру. Навколо всі наїжачилися, напружено спостерігаючи за новоприбулими. Важкі погляди супроводжували кожен їхній крок, але ті не звертали на це уваги.

Маски, які закривали половину обличчя, були зловісними. Одна прикрашена сріблястим збитим рогом, що додавала власнику ще більшої загрозливості. Інша — з двома іклами, які спускалися від намальованого рота аж під підборіддя, створюючи враження, що це не просто маска, а обличчя істоти з темних легенд. Їхня холодна впевненість заповнювала залу темною енергією, яка тиснула на груди.

Один із чаклунів, той, що був у масці з рогом, кинув холодний погляд на Астель. Їхні очі зустрілися, коротка мить, і Бальмонд відчула як всередині все стиснулося від погляду того чаклуна. Це був не рятівник. Це був хижак, що прийшов по свою здобич.

Раптом у голові Астель пролунав голос, холодний і слизький, немов змія, що ковзає її думками:

"Людська жінко, хочеш жити-ш-ш... БІЖИ-Ш-Ш!"

Вона не знала, чому підкоряється цьому голосу, але варто було смикнути руками, як магічні ланцюги зникли, наче їх взагалі ніколи не було. Вона ледве встигла усвідомити, що звільнилася, коли один із чаклунів у масці прошепотів заклинання, і наступної миті енергетична стріла блискавки пронизала тіло її батька. Король Драгвір застиг на мить, не відводячи очей від доньки. Губи короля смикнулися в подобі посмішки, а потім його тіло раптово осипалося на підлогу золою, мов порожня оболонка, яка більше не могла втримувати життя.

— В ньому немає демона, — холодно і розчаровано промовив чаклун зі збитим рогом, який мав ім'я Гаргрон.

— Вони встигли його перемістити, — із гнівом у голосі промовив Воррог, стискаючи кулаки. — Всіх вбити! — його рука змахнула в повітрі, ніби знак для морріґанів, що стояли позаду, наче тіні, готові кинутися на присутніх.

Істоти не ворухнулися.

— Я щось не чітко сказав? — гаркнув Воррог, його голос звучав гостро, ніби лезо.

— Вбити, — коротко підтвердив чаклун зі збитим рогом Гаргрон.

Астель дивилася на горстку золи, яка залишилась від її батька, не в змозі повірити в те, що сталося. Її погляд був прикований до сірого попелу, який ще кілька митей тому був людиною - королем, її батьком. Відчай та гнів сплелися в щось незрозуміле, але таке важке, як камінь, що ліг її на грудну клітку.

Німий крик застряг в її горлі, не знаходячи виходу. Їй хотілося кричати, знищити все навколо, відкинути цю страшну реальність, але тіло не слухалося. Ноги, руки, навіть голос - все її покинуло.

"Це не повинно було статися. Він був сильний, він був тим, хто завжди керував, наказував, приймав рішення. І ось його немає. Лише зола."

Перш ніж чаклуни в масках змогли зробити щось більше, голос демона знову пролунав у свідомості Астель, цього разу ще настирливіше:

"Я сказав біжи-ш-ш!"

Невидима сила різко потягнула її в бік вікна, здіймаючи з вівтаря, немовби якась могутня істота керувала не ю так, мов вона була слухняною лялькою. Її ноги навіть не торкалися підлоги. В одну мить вона була ще в залі, а в наступну — вирвалася крізь вікно, не розбивши його, неначе це була ілюзія. Усе відбулося занадто швидко для її людського усвідомлення.

Астель раптово зрозуміла, що падає з висоти вежі палацу. Крик застиг у її горлі, заглушений далекими звуками бою, що доносилися знизу. Вогні факелів і магічні бар'єри мерехтіли у темряві ночі.

"Ти не помреш! Не зараз! Я не вбиваю свої вмістилища-ш-ш!" — знову промовив демон, і її тіло наповнилося пекельною силою.

Відчуття для Бальмонд було водночас моторошним і дивним - вона більше не контролювала власне тіло.

Демон Офікус, що оселився в її душі, керував кожним її рухом, кожним диханням. Вона відчувала його присутність у кожній клітині - він був її новою сутністю, її прокляттям і її силою.

Астель летіла вниз, її серце калатало, а свідомість відчувала наближення смерті. Вітер рвав волосся і стискав тіло, а земля невблаганно насувалася. У цей момент страх перед невідворотним переповнював кожен її нерв, але раптом вона відчула, як щось у ній змінюється.

Її тіло раптово наповнилося раптовою хвилею неймовірної сили, яка ніби піднялася зсередини, охоплюючи кожну частинку її свідомості. Вона більше не падала - вона плавно спускалася, немов хтось невидимий оповив її м’якими обіймами, уповільнюючи падіння.

"Я не дозволю загинути цьому тілу-ш-ш," — тихо, але чітко пролунав у її голові голос Офікуса.

З кожним моментом відчуття невагомості збільшувалося, і за мить Астель приземлилася на землю настільки плавно, що це було майже нереально. Її ноги торкнулися трави, і вона завмерла, розгублено озираючись навколо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍