Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

В її очах з’явився справжній шок, і вона майже зойкнула:

— Два роки? Що?

Я кивнув, намагаючись зберігати рівний тон, хоча розумів, як безглуздо це звучить.

— Розумію, що це… не зовсім те, на що ти розраховувала. Але я вже пообіцяв тобі допомогти, тому ми маємо це витримати.

Вона закусила губу, на секунду опустивши погляд, а потім, знову піднявши очі, уважно подивилася на мене. Її погляд більше не був несмішливим — він став серйозним, з відтінком рішучості.

— Отже, з чого почнемо? Мені потрібно знати твої звички, твої уподобання… і те, що тобі подобається їсти на сніданок, — з легкою посмішкою запитала вона, намагаючись зрозуміти, з ким матиме справу.

— Сніданок? — я злегка розсміявся. — В основному кава і сендвіч. Іноді вівсянка, якщо натхнення приходить.

— Це жахливо, — Вікторія скривилася не приховуючи цього. — Ти, мабуть, навіть не вмієш готувати?

— А тобі, виходить, є справа до того, що я їм? — я підняв брову, намагаючись придушити сміх.

— Мені ж доведеться зображати твою дівчину, тож так, я маю знати такі деталі. Або ти хочеш, щоб твої батьки зрозуміли, що ми обоє брешемо?

Я усміхнувся, вражений її завзятістю.

— Добре, значить, сніданки ми з тобою теж розіграємо, — погодився я, не стримуючи задоволеної усмішки. — Тоді, з завтрашнього дня ти переїжджаєш до мене. Будемо практикуватися. Бо мені самому навіть цікаво, чи зможемо ми витримати один одного до кінця цього «шоу».

Вона нервово посміхнулася, знітившись від моїх слів, проте в її очах тепер загорівся виклик. Здавалося, ця авантюра навіть почала їй подобатися.

— Гаразд, — тихо промовила вона, киваючи. — Але пам’ятай, що все це — лише гра. Ніяких почуттів.

— Ніяких почуттів, — повторив я, дивлячись їй у вічі.

Ми обмінялися ще одним тривалим поглядом, ніби запам'ятовуючи межі цієї дивної домовленості, і я раптом подумав, що цей спектакль може бути набагато складнішим, ніж я собі уявляв, проте вмить відіграв думки кудись в інше місце.