Читати книгу - "Королівство жахів"

паркану — блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.

— Дикобрази потребують миски для води? — запитав Лінкольн.

— Думаю, що так.

— Вони п’ють воду?

Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.

— Тссс! — знову попросила вона його. — Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.

— Геть усі? — прошепотів він.

— Усі, — повторила вона.

— То дикобраз пив з цієї миски? — перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. — І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?

Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися — його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року — він фахівець з фільмів про Бетмена — має ще жахливішого Джокера.

Він іноді скрикував, коли чув несподіваний голос по гучномовцю, і він жахався циркових інспекторів манежу, а зараз він колупав бородавку на своїй правій руці й тихо наспівував: «Слава, слава старій Джорджії!»

Він тихий. Але годі вгадати, що відбувається за його спокійним круглим обличчям. Вона повинна дати йому якесь пояснення. Він виношував якийсь план. Він завжди любив передбачувані події — наприклад знати, що у вівторок у школі музичний день, а в середу буде день іспанської мови, в четвер буде день малювання, і що вона забирає його зі школи щодня, крім середи, коли його забирає Пол, і що в неділю вони замовлять на вечерю китайську їжу, й що вранці в середу йому дозволено протягом цілої години дивитися мультики.

Він любить знати, що відбудеться.

— Отже, — прошепотіла вона, і його пальці ковзнули по її щоці, доторкнувшись до ластовиння, яке він любив погладжувати, — все буде гаразд. Ми тут у безпеці. Все відбудеться, як в історії, де відбувається битва, й поганих хлопців забирають у в’язницю. Нам просто треба сидіти тут і сидіти тихо доти, доки поганий хлопець звідси піде.

Він кивнув.

— А як звуть поганого хлопця?

— Я не знаю.

— А він має ім’я?

— Звичайно, має. Кожен має ім’я. Але я не знаю його.

Він знову кивнув, знову подивившись на свою бородавку. Вона щільніше притислася до валуна, підтягнувши ноги ближче, тримаючи свою долоню на його нозі. Подивилася позад себе — утворення валунів цілком затулило їх від будь-кого, хто наблизився б до них з боку зони приматів. Задерла голову — тільки вершини дерев і небо. Тож побачити їх ніяк не можна.

Потім оглянула паркан навколо вольєра, повівши очима зліва направо. Досі вона не звернула уваги, щó лежить за їхньою обгородженою ділянкою, але тепер їй здалося, що зарості понад парканом були не такі густі, як їй би хотілося. Крізь неї вона почасти бачила стіни інших вольєрів. Спробувала уявити собі схему зоопарку й подумала, що тепер дивиться на частину вольєрів «Африка», найімовірніше, на відділення носорогів. Там могла бути відокремлена ділянка, яка нині не використовувалася. Біля паркану сусіднього вольєра стояли густі хащі високого бамбука, й крізь них вона нічого не могла бачити. Крізь інший просвіт у заростях вона побачила рейки залізничної колії, а поруч з ними — заасфальтовану стежку, яка робила поворот, й Джоан не змогла зрозуміти, куди вона веде. Вона могла бути частиною звичайної прогулянкової стежки, хоч вона не пам’ятала, щоби бачила оселю дикобраза з якоїсь зовнішньої стежки. То могла бути доріжка, якою користалися лише доглядачі зоопарку. Але сьогодні важило тільки те, чи міг би побачити їх той, хто йшов би цією доріжкою.

Вона подумала, що просвіти в заростях не досить великі для цього.

Вона більше не чула нічого тривожного — ані кроків, ані пострілів із рушниці. Не чула й сирен. Її здивувало, чому більше не чути сирен.

Вона раптом зрозуміла, що зовсім не дивилася на посилання, яке надіслав їй Пол — вона не могла дозволити собі таке неорганізоване мислення — тому схопила свою мобілку й подивилася на екран. Клацнула на сайті місцевих новин, де побачила два короткі абзаци, з яких вихопила кілька фраз: «постріли», «один чоловік» й «можливо багато поранених». Останнє речення цього коротенького тексту твердило: «Поліція вже перебуває на місці подій».

Порожнеча цього останнього речення розлютила її. Воно не повідомило їй нічого. Де саме перебуває поліція — на паркувальному майданчику чи за кілька кроків від них. Чи вони стрибають з гелікоптерів? Їх тут десяток чи сотня?

Лінкольн знову став випручуватися від неї, і вона його відпустила, розуміючи, що йому треба розім’яти ніжки. Коли він ступив кілька кроків, вона схопила його за сорочку й відтягла назад.

— Залишайся близько, — сказала вона. — Ми повинні сидіти дуже тихо, доки не прийде поліція.

— Поліція прийде по нас?

Вона забула сказати про це.

— Так, — відповіла вона. — Ми мусимо чекати, доки поліція прийде сюди і зловить дядька з рушницею, а тоді поліція повідомить нас, що ми можемо йти додому. Але ми повинні сидіти дуже тихо, бо нам не треба, щоб поганий дядько побачив нас. Ми з тобою наче граємось у хованки.

— Я не люблю гратися в хованки.

— Говори пошепки, — знову попросила вона.

— Я не люблю гратися в хованки, — сказав він голосом, який із натяжкою можна було назвати шепотом.

— Ти не любиш, коли тебе змушують ховатися, — уточнила вона. — Цього разу я також ховаюся з тобою.

Він почовгав ніжками в пилюці й траві, впираючись пальцями у свої тенісні черевики й підіймаючи невеличкі хмарки куряви. Протягом якогось часу він нічого не казав, дивлячись, як човгають його ніжки. Він провів рукою по валуну.

— Намба, намба, намба, намба, намба, — заспівав він, і після перших п’ятьох нот вона впізнала мелодію бойової пісні штату Мічиган. Він часто співав без слів. Він наповнений по вінця звуками й рухом, й одне або друге завжди перехлюпує через край,