Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

— Чим займалася ці дні? — спитав він, зручно вмостившись на дивані.

Ляна повела плечем, не повертаючись до нього.

— Відпочивала. До речі, бачила твою доньку. Ви не схожі.

— Вона схожа на свою маму, мою колишню дружину, — якось байдуже кинув Власлав.

Ляна врешті повернулася до нього, простягаючи келих із вином.

— Вибач, то не моя справа...

— То що змусило міську панянку покинути цивілізацію і податися за тридев’ять земель? — не звернувши уваги на її вибачення, перебив чоловік.

— То особисте, — дівчина зробила ковток. Вона не любила червоне вино, та не хотіла здатися вкрай негостинною.

— Кохання, мабуть, — Власлав усміхнувся кутиком рота.

— Я не хочу про це говорити.

Ляна твердо поклала келих на стіл і хотіла відвернутися, як раптом чоловік рвучко схопив її за руку і притягнув до себе, продовжуючи сидіти.

— Ти не мусиш говорити, — він провів рукою по її нозі, від чого по тілу дівчини пройшла хвиля жару. — Я віддаю перевагу діям, а не словам.

Власлав припав губами до її тіла, підтягнувши сорочку вверх. Ляна заплющила очі. Вона так давно не відчувала чогось подібного. Так скучила за тим, що може бути бажаною. Перед її очима виплив образ Євгена: його світло-карі очі сміялися, від чого в кутиках з’являлися зморшки; акуратна борода, з якою Ляна так любила бавитися, запустивши в неї пальці. «Ти мій Санта», — сміялася дівчина. «А ти моє оленя», — відповідав чоловік.

Ляна навпомацки торкнулася гладко виголеного обличчя Власлава і це змусило її прийти до тями. Вона різко розплющила очі і відступила назад.

— Тобі краще піти.

 

Через хвилину після того, як за ним зачинилися двері, Ляна розридалася. Давно приспані і, як вона думала, забуті спогади знову увірвалися в її життя. Вона боялася зізнатися самій собі, як сильно сумувала за колишнім чоловіком. Дівчина кинулася до ноутбука і заходилася шукати його фото. Проте всі спроби виявилися марними.

Святослав видалив усі докази існування Євгена у житті його доньки. Так, ніби того взагалі не було. Ляна розлючено закрила ноутбук і відкинула його на інший бік дивана. Раптова злість, роздратованість та розпач знову заполонили її всю. А ще — сильне фізичне збудження, яке не зникло після того, як Власлав покинув її дім. Тіло знову ожило, проте це нервувало Ляну. Їй було гидко, що якийсь малознайомий чолов’яга викликав у неї подібні відчуття. Вона дозволяла собі таке лише з Євгеном. А цей Власлав ніби осквернив їхнє кохання, ставши третім зайвим у давно неіснуючих стосунках.

***

Колишній чоловік вперше приснився Ляні. Він мав щасливий вигляд. Був одягнений у свої улюблені блакитні джинси та червону в клітинку сорочку. Таким його й покохала Ляна.

— Я скучила, — дівчина притислася до чоловіка і відчула як його руки міцно обхопили її стан. — Чому ти так довго не приходив?

 — Не міг.

— Вона з тобою?

— Ні.

 

Гучний звук вирвав Ляну зі сну. На мить вона подумала, що то ракета пролетіла над будинком, проте одразу ж заспокоїлася: війна вже рік як закінчилася.

Дівчина знову спала у вітальні на дивані. Світло від фар проникло крізь вікно і засліпило сонні очі. На мікрохвильовці висвітлилася година — перша ночі. Хто так пізно їздить селом?

Це питання вона задала Євдокії, прийшовши до неї зранку.

— Так то комбайн був, — усміхнулася жінка, переливаючи крізь марлю в глечик ще тепле молоко.

— А, то ваш фермер?

— Олексій. Він, любий.

Євдокія сіла напроти Ляни.

— Хороший хлопець. Лиш доля в нього важка…

— Чому? — спитала Ляна не заради цікавості, а, швидше, через ввічливість.

— Мама його виховувала одна. Жили бідно, але чесно. Хлопець намагався допомагати їй ще змалечку. І, мушу зізнатися, йому це вдавалося. Гроші йдуть до нього легко.

Ляна майже не чула Євдокію. Вона нишком роздивлялася помешкання жінки. Побілені вапном білі стіни, ікони по кутах, вишиті рушники. Згадався дім бабусі. Аромат пиріжків з вишнями, якихось трав та свіжого молока. Навіть різнокольорові доріжки на підлозі були схожі. Ляна подумала, що таких вже давно ні в кого нема.

— Де у вас церква? — раптом перебила вона жінку.

Євдокія трохи замешкалася.

— Ти віруюча?

— Н-ні… Не те, щоб я вірила… Просто мені треба.

Жінка розуміюче захитала головою.

— Щось сталося в тебе, дитино. Щось дуже зле. Як хочеш, підемо в неділю до церкви разом.

***

Старий дерев’яний храм стояв на краю села. За ним виднівся великий цвинтар. Ляна пройшла усередину церкви слідом за Євдокією. На її велике здивування, всередині було майже порожньо. Євдокія одразу вклякла на коліна і склала руки в молитві. Ляна зупинилася біля входу. Від нудьги вона почала лічити присутніх. З дванадцяти людей молодих було тільки четверо: дві жінки років тридцяти, дівчина у блакитній хустині та високий кремезний чоловік.