Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Нехай сам вибирає. Він же вже експерт у сувенірах.

— Це правда, — гордо підтвердив він.

Але найсмішніше сталося через кілька днів, коли Аня виходила з магазину після зміни. Стоячи на порозі, вона помітила знайому постать неподалік.

Містер Магніт стояв біля кав’ярні, нервово переминаючись з ноги на ногу.

«Ну все, знову», — подумала вона, скочуючи очима.

— Ви мене чекаєте?

Він стрепенувся:

— Я? Та ні! Просто… просто випадково тут опинився!

— Випадково? Біля мого магазину?

— Буває ж таке, правда?

Аня закусила губу, щоб не розсміятися.

— Може, ви все ж хочете щось сказати?

Він театрально зітхнув:

— Гаразд. Аня, якщо я знову прийду за магнітом, ви погодитеся випити зі мною кави?

Вона склала руки на грудях.

— Якщо ви ще раз прийдете за магнітом, я пораджу вам звернутися до психолога з приводу залежності від сувенірів.

Він захихотів.

— Ну добре. А якщо я прийду не за магнітом, а просто так?

Аня задумалася на секунду.

— Тоді подумаю.

Він виглядав так, наче щойно виграв у лотерею.

— Це найкраща відповідь, яку я міг отримати!

Вона кивнула і рушила додому, відчуваючи, що цей вечір був навіть цікавішим, ніж вона очікувала.

Наступного дня Аня вийшла на роботу з передчуттям чогось цікавого. Її новий «фанат» явно не збирався здаватися, і вона вже чекала, який сюрприз він влаштує цього разу.

І точно — варто було їй стати за прилавок, як двері магазину відчинилися, і до приміщення зайшов він.

— О, який сюрприз! — саркастично вигукнула Аня. — Ви прийшли за… секундочку, дай вгадаю… магнітом?

Каміль театрально приклав руку до серця.

— Ні! Я зарікся купувати магніти! Я прийшов по… — він зробив паузу, — брелок.

Лілі, яка стояла поруч, вже не приховувала сміх.

— Бачиш, Аню? Він серйозно підходить до справи!

— Дуже серйозно, — підтакнула вона.

— А ще я подумав, що варто було б представитися, — продовжив Каміль. — Бо я ж не можу залишатися в твоїй пам’яті лише як «Містер Магніт».

— Ну, що є, те є, — Аня насупилася.

— Насправді я Каміль. І я з Албанії.

— О, тепер я спатиму спокійніше, — пожартувала вона.

— А ти завжди така колюча?

— А ти завжди такий наполегливий?

— Це моя фішка.

— Ну тоді тобі треба змінити стратегію.

Каміль схилив голову набік, ніби справді задумався.

— Добре, але перед цим… який брелок мені купити?

Аня хотіла вже відповісти щось саркастичне, але тут її випередила Лілі:

— Візьміть ось цей, із написом «Обожнюю Будапешт». Бо, схоже, вам він дійсно подобається.

Каміль розсміявся і взяв брелок.

— Ладно, дівчата, сьогодні я не затримуватимуся. Але завтра… завтра я повернуся!

— Чого б це мені не здивуватися? — зітхнула Аня.

Але, як виявилося, Каміль дійсно вирішив змінити стратегію.

Наступного дня Аня виходила з роботи, коли раптом помітила, що біля входу стоїть знайома фігура.

— Каміль… серйозно?

Він усміхнувся і простягнув їй паперовий пакет.

— Це тобі.

— Що це?

— Просто відкрий.

Вона підозріло взяла пакет і заглянула всередину. Там була коробочка із найніжнішими східними солодощами.

— Це що, хабар?

— Це знак поваги!

— Знак поваги?

— Так. Я зрозумів, що магніти — не найкращий підхід. Тому подумав: а що може підкупити дівчину більше за солодке?

Аня не знала, що сказати. Вона подивилася на нього, потім на коробку, і врешті розсміялася.

— Гаразд, ти нарешті мене здивував.

— От і добре! — Каміль виглядав задоволеним. — Значить, завтра можна переходити до наступного рівня.

— Це якого?

— Сюрприз.

Аня закотила очі, але глибоко всередині їй було цікаво, що ж він вигадає наступного разу.

Наступного дня Каміль справді перевершив сам себе.

Коли Аня вийшла з магазину після зміни, вона побачила його за кілька метрів від входу, і цього разу він тримав у руках… величезний букет ромашок.

— Каміль, ти що, всерйоз? — вона навіть не знала, сміятися чи засмучуватися.

— Так! Бо я вчора зрозумів одну важливу річ.

— І яку ж?

— Що тобі не потрібні дорогі подарунки, ти любиш прості, але щирі речі. А ромашки — це про щирість, правда?

Аня затримала погляд на букеті. Каміль мав рацію: вона справді не любила занадто пафосних вчинків, але щось у цій його невпинній наполегливості зворушувало її.

— Гаразд, — сказала вона, беручи квіти. — Але ти ж розумієш, що це мене ні до чого не зобов’язує?

— Звісно! Я ж джентльмен.

— Ага, який переслідує дівчат з магнітами і квітами.

— Ти не повіриш, але мені ще ніколи не було так цікаво!

Аня усміхнулася, а потім раптом запитала:

— Каміль, а чому ти взагалі так наполегливо намагаєшся?

Він на секунду задумався, а потім відповів:

— Бо мені здається, що ти — особлива.

Вона скептично підняла брову.

— Каміль, ми ледь знайомі.

— А ось це вже моя помилка, яку я збираюся виправити!

Він відступив на крок і галантно вклонився.

— Отже, Аню, ти підеш зі мною на каву?

Вона глибоко зітхнула.

— Добре. Але лише на одну чашку!

Каміль вдав, що витирає уявну сльозу радості.

— Найкращі новини за останній тиждень!

Вони рушили в бік кав’ярні, і Аня подумала, що цей албанець таки вміє робити несподівані сюрпризи.
 

Кав’ярня, до якої Каміль повів Аню, була маленькою і затишною, з приглушеним світлом і запахом свіжомеленої кави. Вони сіли за столик біля вікна, і Аня, тримаючи в руках чашку капучино, задумливо дивилася, як на вулиці минають перехожі.

Каміль уважно спостерігав за нею.

— Про що думаєш?

— Про те, як дивно складається життя, — відповіла вона, повертаючись до нього. — Ще рік тому я й подумати не могла, що сидітиму тут, у Будапешті, з албанцем, який переслідував мене з магнітами.

Каміль театрально скривився.

— Ти так кажеш, ніби я серійний маніяк.