Читати книгу - "Острів Білої Сови"

якщо ви шукаєте трилисник, то він під іншим коліном! — тремтячим голосом промовила Мегі.

— Не може бути! Знак був під правим коліном. Я точно пам’ятаю… Я так і записав у базі даних…

Роберт затнувся, бо помітив трилисник під лівим коліном.

— Не може бути! — прошепотів він.

Мегі за його спиною перехрестилася.

— Не може бути… — ще раз прошепотів він. — Як я міг переплутати ліве і праве коліно?

Він віддав дитину молодій мамі і обхопив голову руками.

Софія і Мегі співчутливо скривилися. Вони почували просто дику незручність.

«Може, признаємося йому?» — проворушила губами Софія.

«Тільки не тепер, благаю!» — так само, лише порухом губів, відповіла Мегі.

— Любий, не переживай, це не кінець світу! — заспокоїла Софія чоловіка. — Давай краще пообідаємо!

Настрій у доктора було зіпсовано. Він їв обід автоматично, думаючи про своє.

Жінки ходили по хаті навшпиньки.

— Я сьогодні втомився. Піду відпочину, — нарешті сказав він і піднявся східцями нагору.

— Якось некрасиво виходить, — винувато промовила Мегі.

— Я пізніше все йому поясню, — пообіцяла Софія. — Зараз не можна, бо ми наражаємося на небезпеку змусити його стати співучасником змови, що не личить докторові…

— Так, не личить! — папугою повторила Мегі й закивала головою.

Жінки пішли в кімнатку для гостей і також завалилися спати.

Ввечері прийшов батько Мегі й забрав доньку з онуком додому.

Роберт спав цю ніч дуже тривожно. Софія відчула, що він у гарячці, й дала йому випити жарознижувальних ліків. У нього таке часто траплялося відтоді, як вони переїхали на острів. Роберт мав з дитинства алергію на хутро, пір’я, котів. Молода родина наче й уникала контакту з цими алергенами, однак усе одно Робертові приступи періодично повторювалися. Вони з Софією помітили, що найкращим способом позбутися алергії було виїхати з острова хоча б на кілька годин — як казав Роберт, «провентилювати легені».

Отже, долю сьогоднішнього дня було вирішено: Роберт бере відгул, і вони їдуть на материк. Софія зібралася, як завжди, швидше від чоловіка і сіла його чекати надворі, на лавочці.

Був сонячний день, і симпатичні різнокольорові будиночки — яскраво-червоні, жовті, сині, брунатні — гарно вигравали на зелених схилах пагорбів. Вона озирнулася на свій білий будинок і подумала, що, напевно, сьогодні таки наважиться купити фарбу.

— Роберте, як ти думаєш, у який колір перефарбувати нашу хатину?

— Люба, ти ж дизайнер, вибирай сама, я в цьому нічого не тямлю!

— Ти не будеш проти темно-жовтогарячого?

— Гарний колір. Ти готова? Пором відходить через півгодини.

На маленькому поромчику, що його тягнув маленький буксирчик, поміщалося п’ять машин. Цього разу з ними опинилася машина, на якій батьки везли до пологового будинку Брітні, про яку казала Мегі. Ця родина поставилася до народження дитини серйозно: за два дні до кінця терміну вони забронювали в клініці на материку палату для доньки, а собі — номер у готелі. Брітні та її батьки дуже зраділи, що їхнім попутником виявився доктор, оскільки вони мали один не підписаний ним документ і боялися, що в них його не приймуть у клініці. А так їм вдалося залагодити справу, не виходячи з машини.

Батько Брітні Білл Різник був місцевим колієм свиней і вирізнявся своєю солідною поставою. Такої самої комплекції були його дружина і донька. Брітні була єдиною дитиною в родині. Вона вже трохи засиділася в дівках, їй було під тридцять, але, судячи з усього, женихом їй і не пахло. Білл Різник, не соромлячись, публічно побивався з приводу того, що не має кому передати бізнес, і навіть, подейкували, просив отця Боніфація замовити словечко перед Бренданом, аби той «зробив» Брітні дитину. Ніхто не знає, чим закінчилися ті переговори, але дівка й справді завагітніла.

На пристані лікар і батьки майбутньої мами щиро розпрощалися, потиснули одне одному руки через опущені віконця машин і роз’їхалися в різні боки.

Роберт і Софія спершу накупили продуктів, а потім поїхали до місцевого гігантського господарчого супермаркету.

Чим подобався Софії цей магазин, так це тим, що там можна було купити все разом: і фарбу темно-жовтогарячого кольору для стін, і фарбу білого кольору для вікон і дверей, і ролик для малювання стін, і пензлик для малювання рам, і квіти (фіолетові з жовтими серединками), щоб створювали контраст фарбі, і горщечки, і землю, і підставку до горщечків, і шурупи, якими підставка для горщечків прикріплювалася до підвіконня, і молоток, і викрутку, і лійку поливати квіти, і добрива. Словом, тридцять три задоволення одним махом.

І от, штовхаючи поперед себе величезний візок, переповнений оцими тридцятьма трьома задоволеннями, на повороті вона раптово зіткнулася з іншим покупцем. Вони обоє чемно вибачилися, і на цьому інцидент було б вичерпано і Софія забула б про випадкового незграбу наступної ж миті, якби не те, що її погляд (нехай лише на пів секунди) «зашпортнувся» за незнайомця. Вона «сфотографувала картинку» і зберегла її у своїй пам’яті. А на тій картинці закарбувався чоловік у яскраво-зеленій сорочці і брунатній, здається, замшевій, жилетці. Незнайомець був гладко виголений і з неприродними яскраво-зеленими очима. А головне — він був лисим.

Софія зупинилася, задумалась, і раптом її пронизало: «Брендан! Це був Брендан!».

Вона озирнулась, але (на це й варто було сподіватися) його вже не було.

Софія спробувала пригадати, чи відчула вона його поштовх. Так, відчула. Отже, сутичка була не безтілесною…

Вона попхала візок по основному проходу господарчого супермаркету, уважно заглядаючи у бокові проходи, шукаючи Брендана. У цю мить їй хотілося, щоб це виявився не Брендан, а звичайний обиватель.

Але зеленоокого чоловіка ніде не було.

Він просто розчинився в повітрі.

Софія і Роберт напакували свій маленький вантажний пікапчик. До відправлення порому було ще три години.

— Давай заїдемо в клініку! — запропонував Роберт і якось дивно глянув на Софію.

— Навіщо?

Роберт зам’явся.

— Ти не хотіла б відвідати гінеколога?

Софія не сподівалася такої пропозиції.

— Взагалі, ні… Тобто сьогодні я собі цього не планувала. А що?

— Ну, ми з тобою одружені вже майже два роки, а ти не вагітнієш…

— Я теж про це думала, однак мої підозри падали на тебе, — ображено сказала Софія.

— На мене? — щиро здивувався Роберт, неначе був не лікарем у двадцять першому столітті, а дрімучим дядьком із сивої давнини, коли люди щиро вірили, що бездітними бувають лише жінки.

Софія подумала, що, в принципі, показатися гінекологові було б не так уже й погано, адже цього вимагає культура сучасної жінки, і тому легко дала згоду на відвідини лікаря. Вона із прикрістю помітила, що лікар чекав на них, значить, Роберт усе