Читати книгу - "Сім вечорів"

«Я йтиму попереду». І вони входять, притому входять зненацька, бо до того ж чують безнастанні зітхання; але ці зітхання не спричинені фізичними муками — вони означають щось набагато тяжче.

Мандрівці дістаються до гордовитого замку, до nobile castello. Він оточений сімома мурами, ймовірно, сімома вільними мистецтвами, що складають trivium та quadrivium[40], або сімома чеснотами — байдуже. Можливо, Данте відчув, що цифра «сім» магічна. Поза сумнівом, ця цифра багато чим зумовлена. Мовиться тут також і про зникаюче джерело, і про соковиту луку, що також зникає. Наблизившись, вони зрять перед собою глазур. Не траву, яка є чимось живим, а щось мертве. До них наближаються чотири тіні — це тіні чотирьох великих поетів античності. Це Гомер із мечем у правиці, а ще Овідій, Лукан і Горацій. Вергілій велить супутникові привітати Гомера, якого Данте підносив, хоча ніколи не читав. Вергілій мовить: Onorate l’altissimo poeta[41]. З мечем у правиці наближається Гомер і приймає Данте як шостого в їхньому гурті. Данте, який не написав ще «Божественної комедії», бо саме зараз її пише, знає, що здатний її написати. Потім йому кажуть дещо таке, чого не варто повторювати. Ми можемо думати про скромність флорентійця, однак, гадаю, причина тут глибша. Він мовить про мешканців гордовитого замку: тут перебувають великі тіні язичників, а ще мусульман — усі говорять неквапно й лагідно, мають владні обличчя, але вони позбавлені Бога. Тут панує відсутність Бога, вони свідомі того, що приречені перебувати в цьому вічному замку, вічному й зручному, проте жахливому.

Тут Аристотель, учитель мудреців. Тут філософи-досократики{50}, Платон, а також — осібно й на віддалі — Саладин{51}. Тобто всі ті великі язичники, які не змогли спастися, бо були нехрещеними, яких не міг спасти Ісус, якого Вергілій згадує, але чийого імені не може вимовити в Пеклі: він зве його могутнім. Ми могли б думати про те, що Данте не відкрив ще в собі драматичного таланту, ще не знав, що здатний змусити персонажів говорити. Могли б шкодувати, що Данте не повторив нам величних, поза сумнівом, сповнених гідності слів, з якими звернувся до нього Гомер, ця велика тінь з мечем у правиці. Однак водночас ми відчуваємо, що Данте зрозумів, що буде краще, якщо все відбуватиметься мовчки, якщо все у цьому замку буде жахливим. Вони розмовляють з великими тінями. Данте називає їх: Сенека, Платон, Аристотель, Саладин, Аверроес{52}. Він згадує їх, але ми не чуємо жодного слова. Так краще.

Гадаю, коли ми замислимося над тим, що таке Пекло, то зрозуміємо, що Пекло не є кошмарним сном; це просто камера для тортур. Тут відбуваються жахливі речі, але немає атмосфери кошмарного сну, присутньої у «гордовитому замку». Таким являє його Данте, ймовірно, вперше в літературі.

Існує інший уславлений де Квінсі приклад. Він міститься у другій книзі «Прелюду» Вордсворта{53}. Вордсворт мовить про своє занепокоєння, яке видається дивним, коли згадати, що писав він на початку XIX сторіччя, — його непокоїть загроза, на яку наражаються мистецтва й науки, залежні від будь-якого космічного катаклізму. В ті часи люди не думали про такі катаклізми; це зараз нам може спасти на думку, що все створене людством будь-якої миті може бути знищене. Ми думаємо про атомну бомбу. Отже, Вордсворт переповідає розмову зі своїм приятелем. Він міркує: як це жахливо уявляти, що великі творіння людства — науки, мистецтва — можуть залежати від якогось космічного катаклізму! Приятель зізнається, що поділяє цей його страх. І Вордсворт відповідає: мені це наснилося.

А тепер надійшла черга сну, який здається мені досконалим нічним кошмаром, бо в ньому наявні два елементи кошмару: епізоди фізичних страждань, переслідування, й елементи жаху, чогось надзвичайного. Вордсворт каже, що перебував ополудні в якомусь гроті біля моря й читав одну зі своїх улюблених книжок — Сервантесів «Дон Кіхот» про пригоди мандрівного рицаря. Він не називає його прямо, але ми розуміємо, про кого йдеться. Далі Вордсворт пише: «Я відклав книгу й замислився; я думав саме про науки й мистецтва, і час настав». Всевладний полудень, полуденна спека, про які Вордсворт, сидячи в гроті біля моря (поруч берег, жовтий пісок) згадує: «Сон здолав мене, і я ввійшов у нього».

Він спав у гроті біля моря, серед золотавого піску. І вві сні його оточував пісок, ціла Сахара чорного піску. Не було води, не було моря. Він опинився в центрі пустелі — в пустелі завжди опиняєшся в самісінькому її центрі — і з жахом розмірковував, що може вдіяти, щоб утекти звідти, коли зненацька завважив неподалік живу істоту. На його подив, це був бедуїн, який їхав верхи на верблюді й тримав у правиці спис. Під лівою пахвою у нього був камінь, а в кулаку мушля. Араб сказав, що його місія — врятувати мистецтва й науки, і підніс Вордсвортові до вуха напрочуд красиву мушлю. Вордсворт стверджує, нібито почув пророцтво «незнайомою мовою, яку, однак, зрозумів» — щось на кшталт пристрасної оди: у тому провіщенні говорилося, що Землю от-от може знищити насланий гнівом Божим потоп. Араб запевнив, що це справді так, що потоп наближається, а його місія — врятувати мистецтва й науки. Він показав Вордсвортові камінь. І камінь, хоч як це дивно, виявився Евклідовою «Геометрією», залишившись при цьому каменем. Затим араб підніс Вордсвортові мушлю, яка також виявилася книгою: тією, що повідала йому про жахіття. А ще мушля була всією поезією світу і навіть — чого б ні? — поемою самого Вордсворта. «Я повинен урятувати ці дві речі — камінь і книгу, обидві книги», — мовив бедуїн. Він відвернувся, і раптом Вордсворт побачив, що бедуїн змінився на обличчі — воно було сповнене жаху. Він також озирнувся й узрів гігантське сяйво, що затопило вже пів пустелі. Це були сяйливі води потопу, який мав знищити Землю. Бедуїн від’їхав і Вордсворт узрів, що бедуїн — це також Дон Кіхот, а верблюд — Росінант, і що так само, як камінь є книгою, і мушля є книгою, бедуїн є Дон Кіхотом: тобто жодною з двох істот і водночас обома. Ця двоїстість відповідає жахові сну. Вордсворт прокидається й кричить від жаху, бо води вже підступили до нього.

Гадаю, цей кошмарний сон — один з найчарівніших у всій літературі.

Ми можемо зробити два висновки, принаймні впродовж цього вечора; згодом наша думка зміниться. Перший полягає в тому, що сни є естетичним творінням, можливо, найдавнішим естетичним вираженням. Вони набувають