Читати книгу - "Американські боги"

з її пам’яті. Вона сказала гарненькій Марі Лаво, що слова не мають значення, має значення тільки ритм і тембр. І тоді, коли вона співала на болоті пісню чорних змій і пританцьовувала, її відвідало дивне видіння. Вона побачила, як мелодії усіх її пісень, мелодія калінди, мелодія бамбули, і всі ритми екваторіальної Африки повільно розповзлися опівнічною землею, аж доки вся країна не затремтіла і не стала звиватись у ритмах старих богів, чиї князівства вона покинула. Однак, як вона раптом усвідомила, навіть цього було не досить.

Вона повернула голову до гарненької Марі Лаво і побачила в її очах себе — стару чорношкіру зморшкувату жінку з усохлою рукою, що безпомічно звисала обік неї, і з очима, що бачили, як її діти в пилюці змагаються за їжу з псами. Вона побачила себе і вперше зрозуміла, скільки відрази і страху до неї носила в собі молодиця.

І вона засміялась, і вклякла, і піднесла здоровою рукою високу, як пагін, і товсту, як корабельний канат, чорну змію.

— Оце! — мовила вона. — Це буде наш вудун.

І вона кинула слухняну чорну змію до кошика, якого тримала світлошкіра Марі.

І тоді, у місячному світлі, видіння заволоділо нею востаннє: вона побачила свого брата Аґасу, але не дванадцятилітнім хлопчиком, якого востаннє бачила так давно на невільницькому ринку в Бріджтауні, а величезним відважним чоловіком, голомозим і усміхненим. Він світив вибитими зубами, а на спині в нього були вкарбовані глибокі шрами. В одній руці він тримав мачете. На місці іншої був обрубок.

Вона простягнула до нього здорову лівицю і зашепотіла:

— Залишся. Залишся хоч на часинку. Скоро я прийду до тебе.

Марі Парі подумала, що стара розмовляє з нею.

Розділ дванадцятий

Америка перевела свою релігію, та й мораль, у надійні та прибуткові цінні папери. Вона безапеляційно назвалася благословенною країною, яка заслужила своїх благословень. І її сини, нехтуючи можливою незгодою чи образою інших теологів, беззаперечно підписуються під цим національним лозунгом.

Агнес Репльє, «Часи і тенденції»

Тінь їхав на захід Міннесотою і Вісконсином, аж до Північної Дакоти, де вкриті снігом пагорби нагадували велетенського сплячого бізона. Вони із Середою не бачили анічогісінько, крім тих пагорбів, кілометр за кілометром. А тоді вони повернули на південь, до Південної Дакоти, прямуючи до краю резервацій.

Середа змінив свій лімузин «Лінкольн», який Тіні подобалось водити, на торохкий древній трейлер «Віннебаґо». У салоні витав нечіткий, але відчутний запах кота, який ні з чим неможливо було сплутати. Водити «Віннебаґо» Тіні зовсім не подобалося.

Коли вони минули перший вказівник на гору Рашмор, до якої однаково ще залишалось кількасот кілометрів, Середа забурчав:

— Ось це — справді священне місце.

Тінь, якому до того здавалося, що Середа спить, відповів:

— Я чув, там колись була індіанська святиня.

— Це священне місце. Американський спосіб життя: треба дати людям привід прийти і поклонятися. Нині люди не можуть просто так приїхати, щоб подивитися на гору. Тому пан Ґутзон Борґлум і придумав висікти в ній здоровенні президентські пики. І щойно вони там з’явилися, то й стали перепусткою для людей, і тепер юрби їдуть сюди, аби на власні очі побачити те, що вже бачили на тисячах поштівок.

— Кілька років тому один хлопець, що тягав залізо у «Фільварку», розповів мені, що індіанські молодики мають таку забаву: видираються на гору, там чіпляються один за одного і формують над тими головами карколомний живий ланцюг. І все для того, щоб останній чувак міг посцяти президенту на носа.

— О, гарнесенько! Гарнесенько! — пирхнув Середа. — Вони мали особливі симпатії до якогось конкретного з президентів?

— Він не уточнював, — стенув плечима Тінь.

«Віннебаґо» поглинав відстані. Тінь почав уявляти, що вони залишаються на одному місці, поки американські краєвиди мчали повз них зі стабільною швидкістю сто кілометрів на годину. Зимовий серпанок робив усі обриси плавними.

Ополудні другого дня подорожі вони майже дісталися місця призначення. Тінь виринув із задуми і сказав:

— Минулого тижня, поки ми були в Сан-Франциско, у Приозер’ї зникла дівчинка.

— Га? — здається, ця новина Середу не особливо зацікавила.

— Мала. Її звуть Елісон Мак-Ґоверн. І вона не перша. Були й інші. Взимку там зникають дітлахи.

Середа підняв брову:

— Трагедія, чи не так? Ці маленькі личка на упаковках молока — хоч я і не пригадую, коли востаннє бачив дитину на молочному пакеті, — і на стінах у придорожніх ресторанчиках для далекобійників. Питаються: «Ви мене бачили?». Дуже екзистенційне питання навіть у часи, кращі за теперішні. Ви мене бачили? З’їдь із траси на наступному повороті.

Тіні здалось, що над ними пролетів гелікоптер, але хмари висіли надто низько, щоб він міг його розгледіти.

— Чому ти вибрав Приозер’я?

— Я ж тобі казав. Бо це гарна місцинка, щоб тебе сховати. Там ти поза грою. Тебе не фіксують радари.

— Чому?..

— Бо так склалося. Тепер зверни ліворуч.

Тінь послухався.

— Щось не те, — стривожився Середа. — Ні... О, боже. Ох ти ж блядський, видибаний боже. Пригальмуй, але не зупиняйся.

— Не хочеш пояснити?

— Вскочили у халепу. Знаєш якісь інші маршрути?

— Не особливо. Я вперше в Південній Дакоті. А ще ти мені не сказав, куди ми прямуємо.

Із туману на іншому боці пагорба щось виблискувало червоним.

— Блокпост, — Середа заліз до однієї кишені костюма, тоді понишпорив у іншій.

— Можна розвернутися. Якби в нас був позашляховик, ми запросто з’їхали б з дороги, але «Віннебаґо» просто потоне, якщо пустити його тими болотами.

— Ми не можемо розвернутися. Вони і позаду. Скинь швидкість до п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів.

Тінь кинув оком у дзеркало. Позаду них на відстані кілометра чи двох блимали фари.

— Ти певен?

— Я більше певен тільки в тому, що все почалося з яйця! — пирхнув Середа, — ...як сказав фермер, коли з індичачого яйця вилупилася перша черепаха. О, нарешті, — старий вивудив зі дна кишені старий маленький шматочок білої крейди.

Тоді став зосереджено креслити щось крейдою на передній панелі трейлера, ніби розв’язував рівняння. А може, — подумалось Тіні, — ніби волоцюга, який залишає послання іншим волоцюгам їхньою таємною мовою: Там — злий пес. Небезпечне містечко. Добра господиня. Теплий витверезник, де можна переночувати...

— Добре, — скомандував Середа. — Тепер розженися до п’ятдесяти. І не сповільнюйся.

Одна з машин позаду ввімкнула блималку