Читати книгу - "Ребекка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У неї був кузен, — повільно проказав Максим, — цей чоловік жив за кордоном, але знову повернувся до Англії. Він унадився приїздити до Мендерлея щоразу, як я кудись від’їздив. Френк частенько його тут бачив. Його ім’я — Джек Февелл.
— Я з ним знайома, — відказала я. — Він приїздив сюди того дня, коли ти був у Лондоні.
— Ти також його бачила? — запитав Максим. — Чому ж ти мені не сказала? Я дізнався про це від Френка. Той бачив, як його автомобіль в’їжджав крізь браму.
— Я не хотіла, — відповіла я. — Я думала, що це нагадає тобі про Ребекку.
— Нагадає? — прошепотів він. — О Боже! Ніби мені потрібно нагадувати!
Він задивився перед собою, урвавши розповідь, і мені стало цікаво, чи не подумав він, як і я, про затоплену водою каюту на дні затоки.
— Вона часто водила цього Февелла до хатини, — продовжив Максим. — Казала слугам, що збирається вийти на вітрильнику в море й не повернеться аж до ранку. А тоді там із ним ночувала. Я застеріг її знову. Сказав, якщо побачу його тут, на території маєтку, то я його застрелю. Йому приписували брудні, темні справи… Від однієї думки про те, що він ходить гаєм Мендерлея, що його нога ступає в такі місця, як Щаслива долина, я просто скаженів. Тож сказав їй, що терпіти цього не буду. Вона лише знизала плечима. Навіть не спромоглася на богохульство. І я помітив, що вона виглядала більш блідою, ніж зазвичай, знервованою, доволі виснаженою. Тоді я й подумав, що ж, чорт забирай, із нею буде, коли вона почне виглядати та почуватися старою? Усе пливло за течією. Нічого надзвичайного не відбувалось. І от якось вона поїхала до Лондона й повернулась того самого дня, чого зазвичай не робила. Я на неї не чекав. Я вечеряв у Френка, на той час у нас було багато роботи.
Тепер він заговорив короткими, уривчастими фразами. Я міцно-міцно стискала його долоні.
— Я прийшов додому після вечері, приблизно о пів на одинадцяту, і побачив на стільці в залі її шарф і рукавички. Подумав: «Якого біса вона повернулась?» Зайшов до ранкової вітальні, але там її не було. Я здогадався, що вона пішла на берег, у бухту. І зрозумів, що більше не можу жити в брехні, бруді й облуді. Цьому так чи інакше потрібно було покласти край. Я вирішив, що візьму рушницю й налякаю його, налякаю їх обох. Не гаючи часу, я пішов до хатини. Слуги так і не дізнались, що я заходив того вечора до будинку. Я прослизнув у сад і проминув гай. У вікні хатини я побачив світло — і одразу ж зайшов. На мій подив, Ребекка була сама. Вона лежала на дивані, поруч стояла повна недопалків попільничка. Ребекка мала хворий, чудний вигляд. Я одразу ж завів розмову про Февелла, а вона слухала мене, не відказуючи ані слова. «Ми, ти і я, вже достатньо довго жили цим упослідженим життям, — сказав я. — Цьому настав кінець, ти мене зрозуміла? Те, що ти робиш у Лондоні, мене не обходить. Можеш жити там із Февеллом або з ким тобі заманеться. Але не тут. Не в Мендерлеї». Якусь хвилину вона мовчала. Не зводила з мене погляду, а тоді усміхнулась. «А якщо мене більше влаштовує жити тут, що тоді?» — запитала вона. «Тобі відомі умови нашої клятої брудної угоди, — відказав я. — Зі свого боку я їх дотримувався, чи не так? Однак ти махлювала. Думаєш, я дозволю тобі поводитися в моєму домі так, як ти це робиш у своєму лондонському притоні? Я достатньо терпів, але, Бог мені свідок, Ребекко, це — твій останній шанс». Пам’ятаю, як вона розчавила цигарку в попільничці, що стояла біля дивана, а відтак підвелася й потяглася, випроставши руки над головою. «Маєш рацію, Максе, — мовила. — Мені час перегорнути нову сторінку». Вона виглядала дуже блідою, дуже худою. Ребекка почала швендяти вперед і назад по кімнаті, запхавши руки до кишень своїх штанів. У вбранні для вітрильного спорту вона скидалася на хлопчика, хлопчика з обличчям янгола Боттічеллі. «Ти коли-небудь задумувався над тим, наскільки, в біса, складно тобі було б мене звинуватити? Я маю на увазі, у суді. Якби ти захотів зі мною розлучитись. Ти хоч усвідомлюєш, що в тебе немає супроти мене жодного бодай найдрібнішого доказу? І ніколи не було. Усі твої друзі, навіть слуги, вірять у те, що наш шлюб вдалий». «А як щодо Френка? — сказав я. — Як щодо Беатріс?» Вона відкинула назад голову й розсміялась. «Думаєш, історія Френка прозвучить переконливіше, ніж моя? — відказала Ребекка. — Невже ти погано мене знаєш? А щодо Беатріс, то вона, звісно ж, запросто зголоситься виступити свідком, мов яка-небудь ревнива жінка, чий чоловік одного разу втратив голову й пошився в дурні, чи не так? О, ні, Максе, тобі доведеться витратити достобіса часу, аби довести хоч якусь мою провину». Вона стояла переді мною, розгойдуючись на підборах, руки в кишенях, на обличчі — усмішка. «Ти хоч усвідомлюєш, що я можу змусити Денні, як мою служницю, підтвердити в суді під присягою все, що я її попрошу? І те, що решта слуг у своєму сліпому невігластві наслідуватимуть її приклад і також присягнуть? Вони ж думають, що ми живемо в Мендерлеї разом, як чоловік і дружина, хіба ні? І так само вважають усі: твої друзі, весь наш маленький світ. То яким же чином ти збираєшся довести, що це не так?» Ребекка вмостилася на краєчку столу і, погойдуючи ногами, спостерігала за мною. «Максе, якби в мене була дитина, — проказала вона, — ні ти, ні хто інший нізащо не довів би, що вона не від тебе. Мій син ріс би тут, у Мендерлеї, носив би твоє ім’я. І ти нічого не зміг би вдіяти. А після твоєї смерті Мендерлей перейшов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ребекка», після закриття браузера.