Читати книгу - "Нічний адміністратор"

пліч-о-пліч, коли він укладає найбільш брудну угоду в своїй кар’єрі!» Наступної миті його потішила думка, що Джед пройшла ту ж самісіньку дорогу, що і він, хоча її не підштовхували на це ні Рук, ні Берр, ні вбивство Софі.

Після цього його пройняв жах. Йому було страшно не за себе, а за неї. За її крихкість і незграбність. Він боявся за її життя. «Ех ти, дурненьке дівчисько, — сказав він їй, — хто ж так лишає повсюди за собою сліди? Тобі що, ніколи не доводилося бачити красиву жінку зі спотвореним обличчям? Чи маленького песика з розрізаним черевом від носа до корми?»

Намотавши зрадницьку волосину навколо верхньої частини мізинця, Джонатан запхав її у промоклу від поту кишеню сорочки, а потім поклав другий стос документів на місце і саме розкладав папери з третьої полички, коли почув стукіт кінських копит, який долинав з кінного двору, у супроводі незадоволених і обурених дитячих голосів.

Діючи методично, він поклав документи на їхнє попереднє місце і підійшов до вікна. Тим часом він почув швидкий тупіт ніг, який лунав уже зсередини будинку, і ридання Деніела, який кликав матір, коли з шумом промчався крізь кухню у вестибюль. А потім почувся голос Джед, яка його кликала. А потім на кінному дворі Джонатан помітив Керолайн Ленгборн з трьома її дітьми, конюха Клода, який тримав за вуздечку Capy, арабську кобилу Джед, і грума До-неґала, що стояв, відвернувши від обурення голову, ніби йому було гидко дивитися на цю сцену, і притримував Де-ніелевого поні Смоукі.

Бойовий ясний розум.

Бойова непорушна витримка.

Він батьковий син. Похороніть його в військовій формі.

Джонатан обережно поклав фотоапарат у кишеню джинсів і уважно оглянув стіл на предмет якихось випадкових слідів. Він витер носовою хустинкою спочатку поверхню столу, а потім усі сторони підставки для документів. Дені-ел кричав голосніше за Джед, але Джонатан усе одно не міг розібрати, що вони говорять. На кінному подвір’ї хтось з дітей Ленгборна вирішив, що саме час приєднатися до цих обурених завивань. Есмеральда вийшла з кухні і вмовляла Деніела не бути таким нечемним хлопчиком, бо ж що на це все скаже татко? Джонатан вийшов у гардеробну, зачинив за собою кипарисові двері до лігва і замкнув їх відмичкою, вовтузячись при цьому довше дозволеного через страх подряпати кришку від замкової щілини. Допоки він дістався спальні, то вже чув на сходах важке тупання Джед у чоботах для верхової їзди, яка саме повідомляла всім, кому було її чути, що вона більше ніколи, ніколи в своєму триклятому житті не візьме Деніела кататися верхи.

Він подумав, що, може, варто заховатися у ванні чи повернутися у Роуперову гардеробну, проте це аніскілечки нічого не вирішувало. Його сковувала розкішна інертність, бажання насолодитися зволіканням, як під час любовних пестощів. Отож коли Джед з’явилася на порозі у повному спорядженні для верхової їзди, лише без хлиста і шолома, вся розпашіла від спеки і злості, Джонатан стояв перед столиком біля дивана і поправляв морські квіти, тому що поки він піднімався нагору, вони дещо втратили свій чудовий вигляд.

Спочатку вона була надто сердита на Деніела, щоб цьому здивуватися. І його вразило, наскільки природно вона виглядала у гніві.

— Томасе, чесне слово, якщо ви маєте хоч якийсь вплив на Деніела, навчіть його не розпускати нюні кожного Божого разу, коли він вдаряється. Одне нещасне падіння, ніхто анітрохи не постраждав, лише його самолюбство, і він влаштовує таку... Томасе, що, чорт забирай, ви робите у цій кімнаті?

— Я приніс вам морські квіти з вчорашнього походу в гори.

— Чому ви просто не передали їх через міс Сью?

— Я хотів сам їх розставити.

— Ви могли б розставити їх внизу і віддати міс Сью.

Вона глянула на незастелене ліжко. На свій учорашній одяг, розкиданий на шезлонгу. На прочинені двері до ванни. Деніел усе ще кричав.

— Деніеле, заткни пельку! — Вона знову глянула на Джонатана. — Томасе, якщо вже чесно, то з квітами чи без, але як на мене, ви безцеремонний нахаба.

«Той самий гнів. Ти просто переключилася з Деніела на мене», — думав Джонатан, поки продовжував поправляти квіти. Раптом йому понад усе захотілося її захистити. Відмички, що лежали в кишені на стегні, здавалося, важили тонну, замаскований фотоапарат майже випадав з кишені сорочки, його історійка з морськими квітами, вигадана в Есмеральдиних інтересах, тріщала по швах. Проте в цю хвилину він думав не про свою вразливість, а про вразливість Джед. Деніелеве ридання стихло, і він прислухався, яка ж буде її реакція.

— Чому тоді ти не викличеш охорону? — запропонував Джонатан, звертаючись радше до квітів, ніж до неї. — Кнопка виклику зовсім поруч, на стіні. Або можеш скористатися внутрішнім зв’язком, якщо тобі так більше до вподоби. Набери дев’ятку і я сповна заплачу за своє безцеремонне нахабство. Деніел робить сцену не тому, що вдарився. Він не хоче повертатися до Лондона і йому не подобається ділити тебе з Керолайн і її дітьми. Він хоче, щоб ти звертала увагу лише на нього.

— Вимітайся, — сказала вона.

Проте на відміну від Джед, Джонатан був спокійний і переймався лише нею, тому перевага була за ним. У суху і в холосту більше ніхто не стріляв. Настав час стріляти бойовими.

— Зачини двері, — тихо наказав він їй. — Зараз не найкращий час для розмови, але я мушу тобі дещо сказати, і я не хочу, щоб Деніел нас почув. Він і так надто багато всього чує через стіну в вашу спальню.

Вона втупилася у нього поглядом і він прочитав на її обличчі тінь сумніву. Вона зачинила двері.

— Я одержимий тобою. Я не можу викинути тебе з голови. Це не означає, що я в тебе закоханий. Але я засинаю і прокидаюся з тобою. Я не можу почистити зуби, щоб заодно не почистити і твої, і переважно я сварюся з тобою. У цьому немає жодної логіки, і це не приносить мені анітрохи задоволення. Я ще ні разу не чув, щоб ти сказала щось путнє, більшість твоїх слів — нещира тарабарщина. Попри це щоразу, коли я придумую якийсь жарт, мені важливо, щоб саме ти з нього посміялася, і коли я не в гуморі, мені хочеться, щоб саме ти мене розвеселила. Я не знаю, що за людина ховається під твоєю маскою, якщо там узагалі хтось є. Як і не знаю, чи ти тут, щоб