Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

скельцю. Безрезультатно — стрілка не зсунулася з місця.

Лаура спробувала знову завести мопед. Цього разу їй удалося лише з третього разу. Протягнувши ще півкілометра, «Vespa» остаточно зупинився та більше не реагував на жодні маніпуляції зі стартером.

— От і приїхали, — прошепотіла психіатр. Від страху руки вкрилися пухирцями, а шкіра на спині та під пахвами — холодним потом. Вона боялась озирнутись і подивитися на схід: їй здавалося, що від гір — зі сходу, звідки виповзає темнота, — за нею поженуться зліплені з піску та каміння монстри.

Лаура спересердя копнула мопед і повалила його на пісок. А потім сіла біля заднього колеса, підтягнула коліна до грудей і розплакалася. Вона плакала хвилин двадцять, а то й півгодини, то затихаючи до ледве чутного квиління, то захлинаючись у заливистих риданнях. Вона втихомирилася, коли почала мерзнути — із настанням вечора температура стрімко падала, — оскільки їй чомусь не вдавалося одночасно плакати та тремтіти від холоду.

Заспокоївшись, француженка спробувала прикинути, скільки кілометрів відділяє її від Калами. Сорок? Сорок п’ять? Якби не втома та відсутність води, вона могла б дійти до міста.

— Могла б?.. — Лаура скреготнула зубами. — Хіба в мене є вибір?

Вона нарешті відважилась й оглянулася на схід, де поміж невисокими піщаними пагорбами зникала занедбана дорога. У призахідному світлі голі андійські схили набули густо-фіолетового кольору і стали рельєфними, немов збільшена під лупою шкіра крокодила. Лаура знала, що за оманливо красивими хребтами ховається бездушна пітьма, яка нафтою поллється на рівнину, щойно сонце сховається за горизонтом. Зволікати не можна було. Вона мусить дійти до Калами або — хай як банально це прозвучить — померти. Сорок кілометрів — десять годин — до ранку вона має дістатися.

Француженка підвелася, закинула наплічник на спину, востаннє кинула тужливий погляд на схід, а тоді, вчепившись долонями за лямки, пішла дорогою на захід.

Над горами за її спиною з безумною люттю спалахували перші зорі.

LXXXVIII

П’ятниця, 23 січня, 19:36 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Преподобний Ґроббелаар присунув диван із однієї зі спалень до вітальні. Підклавши під голову кілька подушок, він умостився таким чином, щоб краєм ока бачити вхідні двері. Тимур Коршак розклав під дальньою від входу стіною матрац, на якому Ріно провів другу половину ночі, та знесилено на ньому витягнувся. Українець почувався так, наче тіло напхали каменями, які труться об кістки та дряпають середини м’язи: боліло плече, боліли ребра та ліве стегно (ще після удару в Інституті неврології), кожен подих пропікав жаром пересохлий стравохід, немов замість повітря Тимур удихав гарячі сірчані випари. Хотілося пити, помалу думки про воду витісняли з голови думки про їжу.

(ну, що там?)

(він увесь мокрий)

(то там вода?)

(звісно, там вода)

(ВОДА)

Кожен порух щелепами супроводжувався хрускотом піску на зубах.

Джеймі Макака на кілька хвилин відлучився, а після повернення мовчки вклався, по-собачому згорнувшись клубком на краєчку матраца. Тимур зауважив, що коротун нібито пригас і висох за той час, доки вони їхали від руїн у пустелі, його банькаті очі оскляніли та ввалилися, зіниці не рухалися, сфокусувавшись на одній точці, але зрештою українець вирішив, що то наслідок утоми та голодного виснаження.

Чоловіки німували, думаючи про те, що на них чекає вночі, та дослухаючись, як за стінами хрипло посвистує пустельний вітер. Джеймі лежав із заплющеними очима, хоча, судячи з надломленого дихання, не спав. Мовчанка між ними розросталася, просочуючи невидимою гнилизною мертву сухість кімнати. Через годину після від’їзду Лаури Тимур закуняв. Йому марилося, що він знову опускає Джеймі у шахту, карлик верещить, репетує, Тимур витягує його на поверхню, але бачить, що замість лисуватої, схожої на страусине яйце голови пігмея в отвір протискується вся в складках, укрита виразками морда якогось чудовиська. Гострі ікла дряпають бетон і проіржавілу арматуру. Крізь укриті слизом губи випорскує роздвоєний язик. «Там же вода! — сахається українець. — Вода не могла зробити такого!»

(масовий викид)

(отруєно…)

(це не…)

Тимура вирвав із дрімоти спокійний, але як завжди грубуватий голос преподобного Ґроббелаара.

— Я маю тобі дещо розповісти, — не розплющуючи очей, озвався Ріно.

Тимур підняв голову, витрушуючи з голови шматки моторошного сну, що зависли перед очима, наче клубки отруйного туману, сперся на лікті й упер погляд у Ґроббелаара.

— Про що?

Здоровань розплющив очі, подивився на Тимура.

— Про те, що трапилося 2009-го, про те, що я до цього часу нікому не розказував.

Українець сів і підсунувся до краю матраца. Водночас розплющив очі Макака. У кутку лівого червонів крововилив.

— О’кей, я слухаю.

Ріно протяжно зітхнув:

— Пригадуєш, як ми прощалися в аеропорту Сантьяго? Я, ти, Лаура… — українець ствердно кивнув. — Ви вилітали до Європи, до Парижа, здається, а я ще мусив чекати на рейс до Південної Африки. Так от, я вас проводжав і зупинився біля телевізора, ну, вони всюди висіли, по всьому терміналу, і по тому телевізору показували випуск новин. Англійською. Чомусь так склалося, що саме англійською, — ґевал кахикнув. — Ви з Лаурою не бачили його, не могли бачити, бо екран було розвернуто до мене. Отже, поки ви йшли до рукава, я мимоволі дослухався до того, що говорить дикторка. Вона повідомила про двох малолітніх хлопчаків, яких підозрювали в убивстві одинадцятьох селян в Андах. Білих хлопчаків. Близнюків.

У цьому місці в Тимура відвисла щелепа. Ріно перевів подих, провів рукою по губах і продовжив:

— Коли ви вже зайшли до рукава, що вів до літака, на екрані з’явилося їхнє зображення, ну, тих двох хлопців; не фотографія, а фоторобот, складений зі слів свідків; але все одно я впізнав їх, Тимуре, то були наші малюки.

Джеймі Макака відсунув ноги так, щоб, не піднімаючи голови, йому було видно Ріно Ґроббелаара. Українець не зважав на коротуна.

— Чому ти стільки часу мовчав? — змахнув руками Тимур. Він говорив важко, слова раптово стали в’язкими, липнули до піднебіння, склеювалися на язику. Він промовляв так, ніби йому доводилося їх спльовувати. — І чому не зупинив нас, коли ми з Лаурою прямували на посадку?

Ріно потупився та довго не відповідав.

— Я боявся, — зрештою зізнався здоровань. — Я… ви вже опинилися в рукаві, ви наближалися до літака, а якби я зупинив вас, нам би довелося повертатися, летіти до Болівії, а цього я не хотів. Розумієш?

Українець замотав головою.

— Ні, ні, ні. Я все одно не можу збагнути, чому ти стільки часу нічого не розповідав? Ти злякався в аеропорту, але чому не відкрився в Україні, коли ми готувалися летіти до Еквадору? Адже це все змінює, це примушує