Читати книгу - "Метелик"

вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.

Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:

— Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.

Я підвівся, але чорнявка сказала:

— Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від’їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.

— Гаразд, — відповів комендант. — Як вас звати?

Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.

— Це мій дім, — сказала вона. — Тут комендант уже не комендант, тут він мій чоловік, пан Пруйє.

— Дякую, пані. Мене звуть Метелик.

— О, я чув про вас і про вашу втечу з лікарні в Сен— Лоран-дю-Мароні. Це було понад три роки тому. До речі, один із тих наглядачів, яких ви тоді оглушили, — наш небіж.

Тут Жюльєтта весело засміялася й промовила.

— То це ви оглушили Гастона?! Але байдуже, у наших взаєминах це нічого не змінить.

Комендант, який і далі стояв, мовив:

— На цих островах кожного року коїться неймовірна кількість убивств. Більше, ніж під час великої світової війни. З чим це пов’язано, Метелику?

— Пане комендант, люди не можуть утекти звідси, тому вони страшенно озлоблені. Вони живуть одні з одними роками, і цілком закономірно між ними то виникає страшенна ненависть, то зав’язується нерозривна дружба. З іншого боку, вдається розкрити не більше п’яти відсотків убивств, а це означає, що вбивці лишаються непокараними.

— Ваше пояснення логічне. З котрої години ви рибалите й яку роботу виконуєте, щоб мати на це право? — спитав комендант.

— Я асенізатор. Роботу закінчую о шостій ранку й потім можу рибалити.

— А решта дня? — поцікавилася Жюльєтта.

— Ополудні я повинен з'являтися в таборі. Потім я маю право виходити за ворота від третьої до шостої вечора. І ви знаєте, це дуже прикро, бо серед дня, в години припливу, добре ловиться риба.

— Ти даси йому спеціальний дозвіл, гаразд, любий? — сказала Жюльєтта, обернувшись до чоловіка. — Від шостої ранку до шостої вечора. Так він зможе ловити риби, скільки йому потрібно.

— Гаразд, — відповів комендант.

Я вийшов з дому коменданта й привітав себе з новим успіхом, що ці три години від полудня до третьої дуже цінні. Це час пообіднього сну, час, коли майже всі наглядачі сплять.

Так Жюльєтта, по суті, наклала руку на мене й на мою рибу. Тепер вона навіть посилає «родинного служника» подивитися, де я рибалю, щоб потім він сам забирав мій вилов. Часто він приходить і каже: «Комендантка прислала мене взяти все, що ти наловив. У неї буде багато гостей, і вона хоче зварити риб'ячу юшку». Одне слово, Жюльєтта розпоряджається моїм виловом, як своїм, а іноді навіть просить наловити такої або такої риби чи лангустів. Це мене дуже непокоїть, бо тепер мало що залишається моєму «казану». Але, з іншого боку, я, як ніколи, почуваюсь у безпеці. Вона не обділяє мене увагою.

— Метелику, приплив починається о першій?

— Так, пані.

— Приходьте обідати до нас, тоді вам не доведеться повертатися до табору.

І я обідаю в неї, і щоразу в їдальні, а не на кухні. Жюльєтта сідає навпроти, ставить переді мною тарілки й наливає вина. Вона не така стримана, як пані Барро, й частенько нишком розпитує мене про минуле. Я завжди уникаю теми, яка її цікавить найбільше, — про моє життя на Монмартрі, — й розповідаю про своє дитинство та юнацькі роки.

А комендант тим часом спить у своїй кімнаті.

О десятій годині одного ранку після дуже вдалої досвітньої риболовлі, коли я впіймав майже шістдесят лангустів, заходжу до неї. Вона сидить у білому пеньюарі, а позад неї стоїть якась молода жінка й накручує їй кучері. Я вітаюсь і пропоную їй десяток лангустів.

— Ні, — каже вона, — дай мені всі. Скільки їх у тебе?

— Шістдесят.

— Чудово, прошу тебе, залиш їх мені. Скільки штук тобі потрібно для твоїх друзів і для тебе самого?

— Вісім.

— Тож візьми собі вісім штук, а решту віддай куховарові, він засмажить їх свіжими.

Я не знаю, що їй сказати. Вона ніколи не казала мені «ти», особливо в присутності іншої жінки, яка, певне, й собі стане так само звертатись до мене. Я, знітившись украй, збираюсь іти від неї, коли вона каже:

— Будь спокійний, сядь і випий ганусового лікеру. Ти, мабуть, перегрівся.

Ця владна жінка так збиває мене з пантелику, що я сідаю. Я повільно попиваю лікер, курячи сигарету й поглядаючи на молоду жінку, яка розчісує комендантову дружину й час від часу зиркає на мене. А та тримає дзеркало в руці й усе бачить.

— Правда, Сімоно, він гарненький, цей мій голубчик? — каже вона. — Ви всі помираєте від заздрощів, чи не так?

І вони обидві сміються. Я вже не знаю, куди мені подітися.

— На щастя, — розгублено кажу я, — ваш голубчик, як кажете ви, не є небезпечним і у своєму становищі не може мати ніякої голубки.

— Ти не можеш мені сказати, що я не захопила тебе, — мовить алжірка. — Ніхто не зміг приручити такого лева, як ти, а я роблю з тобою, що хочу. Мабуть, для цього є якась причина, чи не так, Сімоно?

— Я не знаю про причину, — каже Сімона, — але того не можна заперечити, що ви, Метелику, остерігаєтеся всіх жінок, окрім дружини коменданта. Мені розповіла дружина старшого наглядача, що минулого тижня ви несли понад два кілограми риби й не захотіли продати їй Дві рибинки, купити які вона так страшенно хотіла, бо в м’ясарні не було м’яса.

— Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!

— А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? — веде далі Сімона. — Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. «Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати». — «Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва». І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.

Вони регочуть.

Я повертаюсь до