Читати книгу - "Під куполом"

— На вашому місці я б не поспішав, — промовив Барбі. — Тут така ситуація… ну, скажімо, удар у живіт не розглядатиметься як щось серйозне, допоки ми перебуваємо під Куполом.

— Я вважаю це серйозною справою, мій юний друже, вахтере. Тепер уже в погляді молодиці читалося більше роздратування, ніж співчуття до нього.

— Терсі…

— З іншого боку, добре те, що в цій ситуації ніхто не звертатиме уваги на якусь там траву, — додав Барбі. — Може, це в масть, як кажуть картярі. А як ви познайомилися з цими дітками?

— Копи, котрі запопали нас у будиночку Терстона, побачили нас у ресторані, — пояснила Каролін. — Хазяйка сказала, що в них зачинено до обіду, але змилувалася, коли почула, що ми з Массачусетсу. Вона подала нам сендвічі й каву.

— Сендвічі з желе й арахісовим маслом та каву, — уточнив Терстон. — Більше нічого не було, навіть тунця. Я їй сказав, що арахісове масло залипає мені у верхньому мості, але вона відповіла, що в них зараз режим економії. Ви коли-небудь чули щось більш ідіотичне?

Барбі теж вважав це ідіотичним, але, оскільки ідея раціонування належала йому, він промовчав.

— Побачивши, що туди заходять копи, я була готова до нових неприємностей, — продовжила Каролін. — Але Ейді з Алісою, схоже, якось вплинули на їх притомність.

Терстон пхекнув:

— Притомності в них не вистачило, щоб вибачитися. Чи, може, я пропустив цю частину?

Каролін зітхнула і знову обернулась до Барбі.

— Вони сказали, що пастор Конгрегаційної церкви, можливо, знайде для нас порожній дім, щоб ми могли пожити там, поки це не закінчиться. Я гадаю, нам доведеться стати названими батьками, на якийсь час принаймні.

Вона погладила хлопчикові голову. Терстон Маршалл явно був менш ніж радий опинитися в ролі названого батька, але він все-таки обняв за плечі дівчинку і цим сподобався Барбі.

— Одного копа звуть Джууу-ньєр, — промовила Аліса. — Він добрий. І милий. Френкі не такий гарний на вид, але він теж був добрий. Він дав нам батончик «Мілкі Вей». Мама каже, щоби ми не брали цукерок у чужих, але… — Вона знизала плечима, показуючи, що все тепер змінилося, все інакше тепер, схоже, цей факт вони з Каролін розуміли краще за Терстона.

— Перед тим вони не були аж такими добрими, — докинув Терстон. — Не були вони добрі, коли били мене в живіт, моя дорогенька.

— Гіркі пігулки треба собі уявляти цукерками, — філософськи зауважила Аліса. — Так каже моя мама.

Каролін розсміялася. До неї приєднався Барбі, а за якусь мить і Маршалл також, хоча, сміючись, тримався за живіт і на свою подружку поглядав дещо осудливо.

— Я сходила до церкви, постукала у двері, — розповідала Каролін. — Ніхто не відгукнувся, тож я зайшла всередину, двері не були замкнені, але всередині нікого. Ви не знаєте, коли повернеться пастор?

Барбі похитав головою.

— На вашому місці я б забрав шахову дошку і пішов до пасторату. Це зразу за рогом. Пастор жінка, її звуть Пайпер Ліббі.

— Шерше ля фам, — докинув Терстон.

Барбі знизав плечима, потім кивнув.

— Вона добра людина, і порожніх будинків у Міллі бозна-скільки. У вас навіть є вибір. Мабуть, знайдете й запаси в коморі там, де зупинитеся.

Власні слова повернули його думки до бомбосховища.

Тим часом Аліса зібрала й розпихала по кишенях шашки, взяла в руки дошку і підійшла до них.

— Містер Маршалл кожного разу в мене виграє, — повідала вона Барбі. — Він каже, що дозволяти вигравати дітям лише тому, що вони діти, це під-дувки. Але я з кожним разом граю дедалі краще, правда, містере Маршалл? — посміхнулася вона йому. І Терстон Маршалл теж відповів їй посмішкою. Барбі подумав, що з цим різношерстим квартетом все мусить бути окей.

— Юність має свої права, дорогенька Алісо, — промовив він. — Але їх треба здобувати.

— Я хочу до мами, — пробурмотів похмуро Ейден.

— Якби ж то був якийсь спосіб із нею зв'язатися, — сказала Каролін. — Алісо, ти певна, що не пам'ятаєш її електронну адресу? — І до Барбі: — Їхня мама залишила свій мобільний у будиночку, це погано.

— Гарячий дядько, оце все, що я знаю про її пошту, — сказала Аліса. — Іноді мама каже, що сама була колись гарячою жінкою, але татусь про це подбав[229].

Каролін позирнула на свого бойфренда.

— Забираємося з цього ломбарду?

— Так. З тим же успіхом ми можемо перебазуватися до пасторату і сподіватися, що та леді скоро повернеться зі своєї милосердної експедиції, у якій вона, либонь, перебуває.

— Там мусить бути теж незамкнено, — сказав Барбі. — Або пошукайте під килимком на ґанку.

— Я не посмію, — сказав Маршалл.

— Я посмію, — хихонула Каролін. На її сміх відгукнувся усмішкою хлопчик.

— По-смію! — гукнула Аліса і побігла по проходу, розставивши руки, в одній з яких метляла крилом шахова дошка. — По-смію, по-смію, пішли вже, по-сміємо!

Терстон, зітхнувши, вирушив услід за нею.

— Алісо, якщо поламаєш дошку, ти ніколи не зможеш у мене виграти.

— А от і ні! Я зможу, бо юність має свої права! — гукнула вона у відповідь. — Крім того, ми її зможемо склеїти. Ходімо!

Нетерпляче заворушився Ейден на руках у Каролін. Вона опустила його додолу, щоб біг за сестрою, і простягнула руку.

— Дякую. Вам, містере…

— Радий був допомогти, — потис її руку Барбі й одразу ж обернувся до Терстона.

Той мав долоню міцну, як у риби черево, саме таку, які в Барбі асоціювалися з чоловіками, чий інтелект пригнічував фізичну активність.

Вони вирушили вслід за дітьми. Перед подвійними дверима Терстон Маршалл озирнувся. Сніп притуманеного сонячного світла крізь одне з високих вікон вихопив із напівтемряви лице цього чоловіка, зробивши на вигляд старшим за його справжній вік. Перетворивши його на вісімдесятирічного.

— Я редагував поточний випуск «Лемешів», — повідав він. Голос його тремтів від обурення й образи. — Це вельми авторитетний літературний журнал, один з найкращих у країні. Вони не мали права бити мене в живіт, насміхатися з мене.

— Не мали, — погодився Барбі. — Звичайно, не мали. Піклуйтеся добре про дітей.

— Авжеж, обов'язково, — відповіла Каролін, беручи руку чоловіка, стискуючи його долоню. — Ходімо, Терсі.

Барбі почекав, почув, що зовнішні двері зачинилися, а тоді пішов шукати сходи, що ведуть до кімнати засідань і в кухню. Джулія казала, що вхід до бомбосховища звідти.

7

Першою думкою Пайпер було: хтось викинув мішок зі сміттям на узбіччя дороги. Трохи наблизившись, вона побачила, що там лежить тіло.

Загальмувавши, вона вискочила з машини так швидко, що аж упала й забила собі коліно. Підвівшись, побачила там не одне тіло, а два: жінку і немовля. Принаймні дитина була ще жива, бо мляво ворушила рученятами.