Читати книгу - "Закляття відьмака"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож Марія пішла в гості, ми сиділи на нашій половині. Татусь у себе в комірчині молився. Бо день був суботній. Та ще й напередодні їхнього свята, коли вони до нас дуже люті. А Ілляш прислуговував тим волопасам і чужій молодиці. Аж тут і з’явилися вояки-литовці. Вони вертали з тієї війни з німцями. Ми, правда, вже знали, що Литва, Польща і Русь розтрощили залізних псів. Ці ж першими поверталися з війни. Це були люди Білого Лицаря. Вони їхали попереду й везли всяке добро, добуте Білим Лицарем. Коли вони спинилися в нашому заїзді, повпивались геть п’яні й хотіли забрати собі жінку мірошника; почалася бійка. Волопасів було двоє — вояків четверо. Але вояки зустріли таку відсіч, що ледь не відступили. Та все ж побили волівників. Хоч не одержали молодицю на розвагу, бо з’явився їхній пан. Він і забрав собі цю хтиву кішку. Коли тут і Чорний Стрілець прибився до нашого заїзду. Всім прибулим по черзі прислужував син нашої наймички Марії (ми так тоді думали). І ще про одне я ледь не забула сказати — при Чорному Стрільцеві був музика. Він весь час грав йому на дуді.
Кінь був у Чорного Стрільця теж чорний — вороний. Октаз у них такий кінь називається, якщо в нього біла або полова грива. Цей же вороний Чорного Стрільця був із золотавою гривою… От що таке війна — він пішов із найкращими хлопцями — всі молоді красені, всі як соколи! І в кожного перемінний кінь і добрий одяг! За мідяки-пули чи за луску-дєньги такого не спорядиш! Не один, не два фунти срібла пішло на виправу! А вертався Чорний Стрілець один на одному коні. І свого прапорця блакитного із золотим соколом десь загубив. Не було при ньому красенів-хлопців. Тільки знайшовся цей музика странній. Сидів коло нього і все надимав міх у сисак та перебирав дірочки на карабках. Про цього бадханім я ще скажу…
Чорний Стрілець сидів непорушно і пив вино з глека. Бо це було на шаббат і водночас перед їхнім святом. А татусь зачинився на нашій половині і нікому з нас не дозволяв до них виходити і з ними розмовляти. Щоб не дрочити їх своїм видом, не стовбичити перед їхніми хижими очима.
Я споглядала все, бо була така, ну просто щось страшне — скрізь проб’юся, скрізь усе побачу. Отож я під шинквасом коло ляди сиділа і все крізь щілину бачила й чула. І як Ілляш біля всіх крутився. І як вони билися. Мені було так цікаво, що я навіть не втекла, коли зброєносець Білого Лицаря вистрелив із аркебузи. От яка я тоді була! Татусь навіть кілька разів плакав, що я не хлопцем народилась. Бо, казав він, тоді досягла б я, може, неймовірного. Але не треба гнівити Всевишнього наріканнями на долю! Він, Єдиний, знає, кому ким народитися. І кому життя буде вдалим торжищем, кому полем бою, а кому смітником для нечистої тварюки свині…
Там була страшна веремія, гвалт неймовірний! А Чорний Стрілець сидів і слухав музику того бадханім. Обличчя у Стрільця було зовсім мертве. Наче скам’яніле. Він дивився просто наперед себе й ніби нічого не бачив. Потім покликав мене і так сказав: «Юдито! Іди-но сюди, не ховайся!»
Я була наче заворожена. Просто відчула — його чорні очі притягують мене до себе. Встала з-за шинквасу й підійшла. Він витяг з пояса монету — велике, геть затерте срібне кружальце із арабськими написами. «А тепер швидше тікай! Щоб тебе хто із рідні тут не побачив!» Підняв руку, напевно, щоб перехрестити мене, та зразу ж і згадав, що ми різної віри. І посміхнувся мені. Ні, не сумно. Але я цю посмішку запам’ятала на все життя. Ніяк не можу вимовити словами, розказати словами про посмішку Стрільця. Ніби це мертва людина посміхалася до живої людини. От тоді я злякалась і, здається, навіть не подякувавши, хутчій метнулась за шинквас, а звідтіля, через відхилені стулки дверей, до себе. Саме тоді я й сказала про перстень. Перстень був срібний з чорним камінчиком, а на ньому письмена. Схожий дуже на перстень ребе Мерхава. Але татусь ніякої уваги на мої слова. Татуся обсіли такі клопоти, що страх і сказати. Я зразу це відчула й теж злякалась. Страшенно злякалась.
Бо тато ніколи дарма не лякався. Хоч часто повторював приказку: «Боже, налякай мене, але не карай мене!» Тим пак було чого перелякатися — ті гості стріляли, ледь не до смерті повбивали один одного. Все кров’ю закаляне. А тут іще до всього — у своїй комірчині мірошник сконав, поки його дружина блудом займалася. Так ми тоді думали, ніби вона дружина, а потім виявилось, що він від неї голову втратив і втік із дому. Вона ж була чи то втекла невіста, чи то бігла черниця. Страшні в тих краях поселяни: ніколи не зрозумієш, що їм на розум спаде! Але й вони тоді були кращі, ніж потім. Як татарський цар Єдигей їх пограбував, попалив, порізав і тисячі тисяч погнав у полон, правда, — вони гіршими стали. Та й наші люди тепер гірші, заздрісніші, не дружні, часто й заповіді Мойсея забувають. І це в той час, коли навколо море чужих! А от як колись люди жили в своїй землі і наш Храм ще не зруйнували зайди і розбійники, то зовсім інше життя було. Багачі в Єрушалаїмі не хизувались, як нині багачі хизуються своїм золотом, вбранням і маєтностями. Навіть був тоді такий день святковий, коли молодь виходила на вулиці і веселилась, і ніхто ні перед ким не пнувся, і ніхто ні з кого не кпив. Усі танцювали і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закляття відьмака», після закриття браузера.