Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

майже завжди безпомилково визначав, де стоїть Дана і який у неї настрій. Завдяки цьому його вмінню вона зробила нині крок через поріг, на який не наважувалась, стовбичачи в дверях, доки Денис не гукнув її, і тихо промовила:

— Рік. Від сили.

— Прикро насправді, — Ден намагався всміхнутися. — Я так нічого й не встиг. Летті мертва, замовник дитячого порно хтозна-де, і, мабуть, там і залишиться, а я… Бог б’є без попередження, чи не так?

— Бог? Ти говорив, що його немає.

— Він з’являється в такі миті. У всіх. Через смерть близьких людина може відректися від нього, але на порозі власної смерті увірує знову. Бо найстрашніше — це небуття. А знаєш, що мені сьогодні сказали в церкві, коли я на сповіді був?

— Ні, — Дана підійшла і сіла поруч, пригадавши, як один-єдиний раз провела з Деном ніч на цьому дивані. Вони жартували поміж собою: «А пам’ятаєш нашу ніч кохання?» — і реготали, мов навіжені. — Розповідай.

Але Ден уже забув, про що хотів сказати; його думки розбігалися, як табун диких коней без вожака.

— Де Мирось?

— Спить. Тома говорить, він зранку набігався, то вона вклала його до підвечірку.

— А можна… себто, давай заглянемо до нього. Я заразний, але… обіцяю не торкатися малого.

Кожне із цих чотирьох слів стало пудовою брилою і лягло Дані на груди.

— Наступного разу просто вдар мене, Денисе.

— Вибач. Наступного разу не буде.

Мовчки вони зайшли в дитячу й зупинилися біля ліжечка. Мирко солодко сопів; рожевенький, руденький, невимовно гарний і мов із воску вилитий у свою справжню матір.

— Коли ти скажеш йому?

— Про тітку Олену? Рік тому сказала. Пояснила, що рідна мама дала йому життя і пішла на небеса збирати світлі душі, щоб повернути їх на землю. Йому простіше, Дене. Він ніколи не знав її і сприйняв це, як казку. Він тебе татом називає.

— Так. Хлопець швидко росте.

— І не встигну я й спам’ятатися, як ти спробуєш звабити його.

— О, ні. Не хвилюйся — так довго я не протягну. Крім того, я ніколи б…

Неждана стиснула руку чоловіка, який замінив батька не тільки їй, а й Мирку.

— Я знаю. Знаю. О, мій любий, мені так шкода…

— Не шкодуй, — на блідих, знекровлених вустах Дена з’явилася вимучена усмішка. — Це ж сліпий випадок, більш нічого. Хворий донор, поспіх із операцією… Ніхто не винен.

— Жаль. Якби я знала, кого винуватити, мені б полегшало.

— Навряд чи, — Ден не зводив очей з малого. — Він буде красенем, правда? Уже красень. Сині очі, й руденький…

— Правда. А що з Савою?

— Думаю, все буде гаразд. Ми не забували про запобіжні заходи. Зараз час такий. Утім, це тобі не цікаво. Та все одно, я тебе попрошу, якщо я… тобто ми… коли мене не стане, простеж за тим, щоб Сава зробив повторний аналіз через півроку. Він може злякатися… вирішити, що краще й не знати… але це не так. Правда потрібна завжди. Тобто майже завжди…

— Навіть якщо правда — це смерть у розстрочку?

— Ми живемо в розстрочку, Дано, ти ніколи над цим не замислювалася? Ніхто з нас не знає, скільки йому відпущено, коли й від чого судилося померти… Ніхто. Це лотерея і маленька Божа милість водночас, але деколи… часом… милість полягає в тому, що ти знаєш це. Так буває… Зроби це для мене, нагідко. Простеж. Обіцяєш?

— Так. Обіцяю.

— І не плач за мною, чуєш? Ніщо з того, що можна виправити, не варте й найдрібнішої сльози. А плакати над невиправним просто немає сенсу.

— Виходячи з такої логіки, на світі не повинно бути сліз.

Ден усміхнувся, зовсім як колись, звично, десь навіть безтурботно, і Дану знову заполонили спогади. Вона ніби перенеслася у минуле, побачила себе, п’ятнадцятирічну, перелякану, круглу сироту з дитиною на руках, і розкішного незнайомця, що пропонував їй — подумати тільки! — цілий скарб за одну-єдину ніч. Мов наяву, пролунав переляк у голосі Дена: «Боже мій, та тобі ж потрібен бюстгальтер!» — і її сміх, перші дзвіночки сміху відтоді, як померла тітка Олена. Пригадався той день, коли вона побачила касету, і лице Дениса, біле, безкровне, але суворе: «Я велів тобі не лазити туди!» І ще сотні інших епізодів, інших днів, походи до крамниць — як захоплювалися продавці, що її «тато» чи «друг» — хто як називав — так добре знається на моді, і світські раути, де всі йому так заздрили через неї. Його уроки добрих манер: «Ти математик, а не пітекантроп, люба». Його подарунки з будь-якого приводу, дрібні та величезні, а найголовніший з них — любов. Він любив її, любив по-батьківськи, по-братськи, і це було все, чого вона прагнула, все, чого потребувала, та кляте життя знову забирає в неї це відчуття родини, захищеності, затишку. Що їй дім, де не буде Дениса? Що їй світ без нього?

Дана ще раз глянула на його посмішку і розридалася.

Глава 30

З дня встановлення діагнозу Ден прожив рівно дев’ять місяців. Якраз можна