Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

заспокоївшись, вона дивно засміялась і чітко вимовила:

— Так, так! Сфінкс!

Удосвіта, коли хвора зовсім заспокоїлася, сліпа з служницею теж задрімали. Здавалось, і сама кімната дрімала у важкій тиші, яку порушувало тільки цокання годинника над ліжком. Сеньйора Вільялоса і служниця прокинулись, коли вже було видно, і почули тихе й рівне дихання хворої. Амада спокійно спала — їй видимо полегшало.

А вранці почався кашель. Амада скаржилася на біль у горлі, проте лікар сказав, що хвороба минає без ускладнень і триватиме ще днів зо два. Опівдні Амаду залишили в кімнаті саму, щоб вона трохи поспала. Була немічна, квола, але спокійна. Увечері її, як і напередодні, тіпала лихоманка і мучив кашель. Мати з служницею знову лишилася на ніч біля неї. Хоакіна за весь день ні разу не заглянула до кімнати. Хвора марила. Їй здавалося, що вона лине у вічність. Навколо — прозорі білі хмарки, вони заколисують її, наче хвилі лагідного моря. А там, угорі, ніякого життя — тільки пустка, тихий спочинок, безмежний спокій, якого ніколи не відчувають і не можуть відчути люди на землі. Амада усміхнулась, і ця лагідна усмішка наче осявала її виснажене хворобою обличчя.

Коли Амада прокинулась, її більше не трусило. Отже, доля ще раз жорстоко насміялася з неї. Тепер, коли вона була певна, що вже не помре, її знову пойняли душевні муки. Життя здавалося ще нестерпнішим. Скільки людей вмирало од тої хвороби! А вона, яка так прагнула смерті, так чекала цього звільнення від туги, — одужує! Одужує, щоб знову мучитися й страждати…

Коли небезпека минула, сеньйора Вільялоса повернулася до своєї кімнати й тепер заходила до Амади лише на кілька хвилин, щоб спитати, як вона себе почуває, і висохлою рукою погладити її по голові. Тепер ця турбота і ласка тільки дратували хвору. Почувала себе краще на самоті. Стомилася, линучи душею до тих, кого любила, і скрізь наражаючись на байдужість. Не було вже для неї місця ні в цьому домі, ані в цілому світі. Навіть про Марсіаля не хотіла згадувати, щоб не ятрити болючої рани в душі. Заплющувала очі, вдаючи, ніби спить, а тим часом сторожко дослухалася до всіх звуків, намагаючись відгадати, що відбувається в домі. Десь після сніданку до неї долинули незнайомі голоси — якісь чужі люди ходили, пересували меблі, щось переносили. Часом Амада чула владний голос Хоакіни, а одного разу навіть розрізнила слова:

— Ні, ні! Так не кожна! Це валіза сеньйора судді, а оту віднесіть у кімнату сеньйори. Глядіть, не переплутайте.

Серце Амади шалено забилося. Отже, брат таки приїхав! Повернувся в старий дім, щоб принести сюди радість, як казала мати. І не знати чому, Амада гірко заридала. Вона давно вже не плакала, навіть у найтяжчі дні. А тепер душила в подушці гіркі ридання, корчилась у страшенних муках. Потім відкинулась на спину і застигла, втупивши погляд у стелю…

Коли ввечері сліпа зайшла спитати, як вона себе почуває, і приклала руку їй до чола, то помітила, що в неї знову жар. Амада, як могла спокійно, спитала:

— Це правда, мамо, що приїхав брат?

— Правда, але не сюди, — лагідно відповіла стара. — Ми вирішили, хай він деякий час поживе у готелі, поки ми тут зробимо дезинфекцію.

— І всі вже знають, що він приїхав?

— Ні, тільки Хоакіна та я. І тобі ми не хотіли казати, щоб не хвилювати тебе. Того самого дня, коли ти захворіла, од нього надійшла телеграма. Він квапився, бо Ермінія надіслала йому запрошення на весілля.

Амада зненацька сіла в ліжку, безтямно дивлячись на матір.

— А-а! То коли ж виходить заміж Ермінія? — спитала тихо, сама дивуючись, що слова не застрягли в пересохлому горлі.

— Двадцять третього о дев'ятій годині вінчання, — сказала стара, не відаючи, що в цю мить вона вбиває свою дочку.

Амада ледь чутно зітхнула і впала на подушку. Отже, Марсіаль призначив саме цей день, щоб поглумитися з неї. Виходить, він нічого не зрозумів. Жалюгідний неборак, що колись був для неї всім!.. Сліпа вийшла, тримаючись за руку служниці. Амада знов лишилася сама. Лежала без думок, без надій..

— Тепер мені таки треба вмерти! — раптом сказала вголос.

XV

Незабаром усе в домі знов заспокоїлось. Амаду гнітила самотність. І відчай, сильніший за її волю, підказував неминуче рішення.

По обіді сеньйора Вільялоса зайшла до неї з лікарем. Лікар, вислухавши легені, задоволено усміхнувся. Хвора одужувала, невеличкий бронхіт також був не страшний. Ще два дні полежати в ліжку — і все мине. Сліпа заспокоїлась, погладила дочку по голові й хотіла поцілувати. Амада відсахнулася.

— Гаразд, доню, — сказала стара. — Не хочеш, то я тебе й не чіпатиму. Але служницю на ніч усе-таки біля тебе залишу.

— Не треба, мамо, — заперечила Амада. — Я ж почуваю себе зовсім добре, і вона мені не потрібна. Коли щось знадобиться, подзвоню. Я погано сплю, коли хтось є в кімнаті.

— Ну нехай так, — погодилася мати, — тільки ж укривайся добре. Хоакіна сказала, що сьогодні всього одинадцять градусів тепла.

Амада трохи заспокоїлась і, коли мати вийшла, знову почала дослухатися до того, що діється в домі. Чула, як слуги замикають двері, збирають у їдальні посуд і гасять в кімнатах світло. Було таки холодно. Амада відчувала, як клякнуть ноги під легкою ковдрою, часто кашляла. Підвелась на ліжку і погасила лампочку над нічним столиком. Місячне сяйво м'яко розлилося по кімнаті, зробивши все якимсь примарним. У домі запала тиша, яку порушували тільки скрадливі кроки — то тихенько розходилися стомлені слуги. Нарешті заскреготав металевий засув на великих надвірних дверях: Хоакіна зачиняла їх після того, як усі слуги залишали дім.

Амада зітхнула, почекала ще з півгодини, потім, упевнившись, що все навколо поснуло, витягла з шухлядки письмового столу Марсіалеві листи. Досі не наважувалася