Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

др. Отв. ред. Н.А. Беляев и М.Д. Шаргородский. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1968. С. 117-118.">[759]. Серед криміналістів ХІХ століття таку ж позицію займав, наприклад, О.Ф. Кістяківський, на думку якого “новий більш м’який закон застосовується не лише до тих дій, над якими суд ще не звершений, але й до тих, відносно яких вже відбувся вирок; останній повинен бути видозмінений згідно нового закону. Йдучи логічно, треба визнати за правило, що такий закон слід застосовувати і до тих засуджених, які вже відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Про таке застосування необхідна лише спеціальна згадка в самому законі”[760].

Інша позиція, яка полягала у тому, що кримінальний закон має зворотну дію щодо кримінального правовідношення незалежно від стадії його розвитку, знайшла менше прихильників, але, все ж, також іноді підтримувалася. Так, наприклад, С. Будзинський писав, що “засади застосування менш сурового закону повинні мати вплив не лише під час винесення вироку, а й при виконанні його, якщо покарання може бути зменшене чи якщо справа стосується усунення додаткового покарання (наприклад, позбавлення певних прав) тощо”[761]. А. Чишиєв і Ю. Подулясський писали, що “застосування цього принципу (зворотної дії кримінального закону в часі – Ю.П.) при розгляді в суді дій, вчинених до видання нового закону, а також стосовно осіб, які на момент видання нового закону відбувають покарання, не викликає сумніву”[762]. На думку естонських криміналістів зворотна дія кримінального закону поширюється на весь кримінальний процес – від моменту порушення кримінальної справи до погашення чи зняття судимості[763], тобто – на все кримінальне правовідношення (у широкому сенсі) – від моменту його виникнення до моменту його закінчення. Таку ж позицію займав і Г.З. Анашкін[764].

Існування останньої позиції збагатило кримінально-правову науку поняттями “проста” та “ревізійна” зворотна дія кримінального закону[765]. “Простою” зворотною дією пропонувалося називати дію кримінального закону щодо правовідношення, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування; “ревізійною” – таку зворотну дію кримінального закону, яка має місце у правовідношеннях, в яких вже постановлено вирок, коли покладена на особу реальна кримінальна відповідальність “ревізується”, переглядається на предмет приведення її у відповідність до тієї потенційної, що передбачена новим законом.

Диференційовано підходив до визначення стадій розвитку кримінального правовідношення, щодо якого кримінальний закон може мати зворотну дію, Е.Я. Немировський. На його думку “новий закон, що набув чинності після остаточного вирішення справи, підлягає застосуванню до засудженого лише в тому випадку, коли він скасовує караність даного виду злочину” і не підлягає застосуванню, якщо він пом’якшує кримінальну відповідальність[766]. Тобто, Е.Я. Немировський вважав, що якщо закони, які скасовують кримінальну відповідальність мають зворотну дію незалежно від стадії розвитку кримінального правовідношення, то закони, які пом’якшують таку відповідальність мають зворотну дію, лише якщо кримінальне правовідношення ще знаходиться на стадії кримінального переслідування.

Пленум Верховного Суду РРФСР ще у 1925 році у рішенні по справі громадянина Петрова-Лазути висловився на користь звільнення від покарання осіб, засуджених за декриміналізовані діяння[767]. Однак така практика вищих судових органів СРСР у той час не відзначалася послідовністю. Той же пленум Верховного Суду РРФСР у роз’ясненні від 21 квітня 1924 року відзначив, що “новий закон не має сили для справ, вже остаточно вирішених”[768]. Пізніше судова практика твердо стала на шлях незастосування кримінальних законів, що мають зворотну дію, щодо кримінальних правовідносин, в яких вже постановлено вирок, якщо лише про таке застосування немає спеціальної вказівки законодавця у самому кримінальному законі.

Такий плюралізм доктринальних тлумачень та неоднозначність правозастосовчої практики були викликані, на мій погляд, не достатньою чіткістю визначення у вітчизняних кримінальних законах їх часових меж зворотної дії в часі. Що ж стосується зарубіжних країн, в їхніх кримінальних законах також, у переважній більшості, не визначалися часові межі зворотної дії кримінального закону. Ті ж кримінальні закони, які визначають часові межі їх зворотної дії, можна розділити на дві групи.

Першу групу складають Кримінальні кодекси тих країн, в яких прямо застережено, що кримінальний закон має зворотну дію щодо правовідношення, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування. Так, відповідно до частини 2 статті 2 КК Болгарії “якщо до набрання вироком законної сили (курсив мій – Ю.П.) будуть прийняті закони, що передбачають різні за своєю тяжкістю покарання, то застосовується той закон, який є найбільш сприятливим для винуватого”[769]. Відповідно до частини 2 статті 12 КК КНР “Якщо перед набуттям чинності цим Кодексом (мається на увазі ті його положень, які пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність – Ю.П.) відповідно до законів того часу (часу вчинення злочину – Ю.П.) вже набув чинності винесений вирок, він залишається в силі”