Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

class="p1">Жинь знадобилася вся її мужність, щоб просто зустрітися з нею поглядом.

— Присягаю.

Жинь вийшла з кімнати Венки й кинулася бігти.

Вона не могла дихати. Не могла говорити.

Їй потрібно побачити Алтаня.

Вона не знала, чому думала, що він дасть жадане полегшення, але з-поміж них усіх лише Алтань уже переживав подібне. Алтань був на Спірі, коли острів спалили, Алтань бачив, як убивали його народ… Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що земля не зупинилася, що сонце так само сходитиме й сідатиме, що існування такого мерзенного зла, такої байдужості до людського життя не означає, що весь світ огорнула темрява. Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що в них ще є за що боротися.

— У бібліотеці, — сказав їй Суні, вказуючи на давню на вигляд вежу за два квартали від міських воріт.

Двері до бібліотеки були зачинені. Ніхто не відгукнувся, коли Жинь постукала.

Жинь повільно повернула ручку й зазирнула.

У великій кімнаті було багато ламп, та жодної не засвітили. Єдиним джерелом світла були місячні промені, які пробивалися крізь високі скляні вікна. Кімнату наповнював густий солодкавий дим, він сколихнув у Жинь спогади — такий густий і насичений, що Жинь мало не закашлялася.

У кутку серед куп книжок, розвалившись, сидів Алтань. Він випростав ноги й байдуже схилив голову. Сорочки на ньому не було.

Жинь забракло повітря.

Його груди були хрест-навхрест вкриті шрамами. Чимало з них були нерівними бойовими ранами. А були дивовижно акуратні, симетричні й чисті, немов їх зумисне викарбували на шкірі.

У руці Алтань тримав люльку. Жинь побачила, як він підніс її до вуст і глибоко вдихнув, як багряні очі закотилися вгору. Він дозволив диму наповнити легені, а потім повільно видихнув із низьким задоволеним зітханням.

— Алтаню? — тихо промовила Жинь.

Схоже, спочатку він її навіть не почув. Жинь перетнула кімнату й повільно опустилася навколішки перед ним. Запах був до нудоти знайомим: опіумні зерна, солодкі, немовби зогнилі фрукти. Алтань відродив у ній спогади про Тікані, про живих трупів, які ховалися в наркотичних норах.

Нарешті Алтань глянув на неї. Його обличчя викривилося в блазенській байдужій посмішці, і навіть серед руїн Ґолінь Ніїс, навіть у цьому місті трупів Жинь подумала, що тієї миті бачити Алтаня таки було найстрашнішим видовищем.

Роздiл 22

— Ти знав? — запитала Жинь.

— Ми всі знали, — пробурмотів Жамса. Він обережно торкнувся її плеча, намагаючись утішити, але це не допомогло. — Він намагається приховувати це. Не дуже виходить.

Жинь застогнала і притиснулася чолом до колін. Вона заледве щось бачила крізь сльози. Тепер було боляче навіть дихати, здавалося, ніби її грудну клітку розтрощили, ніби відчай протиснувся крізь груди, придушуючи так, що вона заледве могла вдихнути.

Мабуть, це кінець. Їхня столиця воєнного часу впала, друзі загинули або ж розбиті, а Алтань…

— Чому? — заволала вона. — Хіба ж він не знає, що це робить із людиною?

— Знає, — Жамса опустив руку. Він переплів пальці й поклав руки на коліна. — Сумніваюся, що він може з цим щось удіяти.

Жинь знала, що так і є, але не могла змиритися. Вона знала жахіття опіумної залежності. Бачила клієнтуру Фанів — перспективні молоді вчені, успішні торгівці, талановиті люди, чиї життя зруйнували опіумні крихти. Вона бачила, як гордовиті чиновники за лічені місяці скочувалися низхідною спіраллю до зіщулених жебраків на вулицях, що просили грошей на нову дозу.

Але вона не могла примирити цих образів зі своїм командиром.

Алтань був невразливий. Алтань був найкращим майстром бойових мистецтв у країні. Алтань не… Алтань не міг бути…

— Він мав бути нашим командиром, — сипло озвалася вона. — Як він може битися, коли він… коли він у такому стані?

— Ми його прикриваємо, — тихо відповів Жамса. — Раніше цього ніколи не траплялося понад раз на місяць.

Усі ті випадки, коли від нього пахло димом. Коли його не було на місці й Жинь намагалася його знайти.

Алтань просто розвалювався у своєму штабі, вдихав і видихав, осклянілий, порожній та відсутній.

— Це огидно, — сказала вона. — Це… жалюгідно.

— Не кажи так, — різко випалив Жамса. Він стиснув пальці в кулак. — Візьми свої слова назад.

— Він наш командир! Він має перед нами обов’язки! Як він міг…

Але Жамса не дав їй договорити.

— Я не знаю, як Алтаню вдалося вижити на тому острові. Але я знаю, що з ним трапилося таке, що годі собі й уявити. Ще декілька місяців тому ти й гадки не мала, що спірлійка. А Алтань утратив усіх близьких за одну ніч. Тобі не знайомий такий біль. Нехай йому це потрібно. Нехай це слабкість. Я не засуджуватиму його. Не смію, бо не маю права. І ніхто з нас не має.

За два тижні прочісування завалів, походів у замкнені підвали та перетягування трупів Цике знайшли менш ніж тисячу вцілілих у місті, яке колись було домівкою для пів мільйона. Минуло надто багато днів. Вони втратили надію знайти ще когось.

Уперше від початку війни Цике не мали запланованих операцій.

— Чого ми тут чекаємо? — декілька разів на день запитував Бадзі.

— Наказів, — незмінно відповідала Цара.

Але наказів не надходило. Алтаня, як завжди, не було, іноді він пропадав цілими днями. А коли був, то не в тому стані, щоб віддавати накази. Чаґхань плавно перебрав командування на себе, доручаючи Цике буденні завдання. Більшості наказали стояти на варті. Усі розуміли, що ворог уже пішов углиб країни, щоб завершити почате, і що в Ґолінь Ніїс немає чого охороняти, окрім руїн, але все одно корилися.

Жинь сиділа на воротах, спираючись на спис, щоб не впасти, і дивилася на шлях до міста. Вона вартувала в сутінках, що теж непогано, бо ж заснути однаково не вдавалося, хоч як вона намагалася. Щоразу, коли Жинь заплющувала очі, бачила кров. Засохлу кров на вулицях. Кров у річці Ґолінь. Трупи на гаках. Немовлят у чанах.

Вона не могла навіть їсти. Звичайна їжа все одно мала трупний присмак. М’ясо в них було лише раз: Бадзі спіймав двох кроликів у гаю, оббілував і настромив на шпичку тушкуватися. Коли Жинь відчула запах, то кілька довгих хвилин ледь стримувала нудоту. Вона не могла відокремити плоть кроликів від обгорілої плоті тіл на площі. Не могла ввійти в Ґолінь Ніїс, не уявляючи смерті в момент страти. Не могла бачити сотні відрубаних голів на палях, не уявляючи солдата, який ішов поруч із шеренгою полонених на колінах, методично опускаючи меча знову і знову, немовби шинкував кукурудзу. Не могла проминути немовлят у могилах із чанів, не чуючи їхніх нестямних криків.

Щоразу її розум волав запитання, яке так і лишалося без відповіді: «Чому?»

Жорстокість не вкладалася в голові. Спрагу крові вона розуміла. Спрага крові була і її гріхом. Вона також губилася в бою, заходила далі, ніж було варто, шкодила іншим, коли не могла спинитися.

Але це… Така порочність, стільки абсолютно непотрібних убивств невинних, які не могли й пальцем ворухнути на свій захист… Цього вона осягнути не могла.

«Вони здалися, — хотілося кричати їй зниклому ворогу. — Вони склали зброю. Вони не становили вам загрози. Навіщо ви це зробили?»

Раціональне пояснення вислизало.