Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.

Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.

— І знайшли їх, — Іварссон багатозначно похитав головою, — всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.

— Гм, — вимовив Мьоллер, — усе це не здорово.

— Але власне докази Вебер виявив у квартирі.

Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.

— Ключ? — запитав Мьоллер. — 3 ініціалами АА?

— Знайшов у шухляді телефонного столика, — відповів Вебер. — За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.

Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.

— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.

37

Спіуні герман

Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.

Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.

Він спробував відновити події.

Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.

У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.

А шлях виявився не дуже далекий.

Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.

Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.

Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».

Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани — це останнє, що він запам’ятав.

— Хи-хи-хи.

Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того — щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.

Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?

Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.

— Ти попоїси чого-небудь, мій друже?

Харрі глитнув слину і кивнув.

Симон дав Харрі свій пом’ятий костюм — піджак із широким коміром і штани — і сонцезахисні окуляри з величезними скельцями. Вони сіли в «Мерседес» і поїхали по Фіннмарк-гате. На площі Карла Бернера вони зупинилися на червоне світло. Симон опустив скло і крикнув щось чоловікові, що стояв перед входом до магазинчика й курив сигару. У Харрі виникло слабке відчуття, ніби раніше він його десь бачив. За досвідом він знав, що в таких випадках найчастіше йдеться про людину із судимістю. Чоловік розсміявся й теж щось крикнув у відповідь, але слів Харрі розібрати не вдалося.

— Знайомий? — запитав він.

— Інформатор, — сказав Симон.

— Інформатор, — повторив Харрі й побачив поліцейський автомобіль, що зупинився в очікуванні зеленого світла по інший бік перехрестя.

Симон повернув на захід у бік уллеволської лікарні.

— Скажи мені, — мовив Харрі, — а що це за інформатор у Расколя в Москві, який може вистежити людину в двадця-тимільйонному місті… — він клацнув пальцями, — ось так запросто? Це російська мафія?

Симон розсміявся:

— Може, і так, якщо не вийти на компетентніших людей.

— КДБ?

— Якщо мене не зраджує пам’ять, такої організації більше не існує. — Симон засміявся ще