Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Він розповідав про панталони? — почекавши, поки Сильвія загасить запальничку, затягнеться й нарешті відпустить мене, насолоджуючись новою порцією смердючої отрути, спитала я.

То бос жалівся друзям! Бідненький маленький розпещений мангеттенський хлопчик! Зла й підступна Елізабет збила його з пантелику своїми трусами й, мабуть, травмувала його психіку!

— Це ще м’яко сказано, — видала вона смішок разом з порцією диму. — Він усе не міг збагнути, як він може почуватись щасливчиком, якщо він так нічого й не побачив. Він тоді ще пообіцяв… Зараз-зараз, згадаю дослівно, — її палець м’яко забарабанив по скроні, ніби це якось прискорювало розумову діяльність. — Я вдягну на неї найтонше мереживо, яке ти тільки знайдеш, Сильвіє, потім зірву його зубами й…

— Годі. Решту він і так уже зробив, — урвала її я. — І одразу ж нагадаю тобі, що майже увесь час, поки я перебувала в пентхаусі, він шпокав різних дівок кожну ніч, або навіть частіше. Тому не треба мені пудрити мізки.

— От ти знову не слухала, — пробурчала Сильвія, несхвально хитаючи головою. — Панталони й зухвалість. Він розумів, що одразу затягнути тебе в ліжко не вийде, і йому було цікаво, куди усе це зайде. Інколи його розповіді про тебе скидалися на бідкання на подружнє життя, — ось тут вона хихикнула, але мені було геть не смішно. — Ну, знаєш, сувора дружина, залізний кулак на яйцях… Та попри це й те, як ти доводила його до сказу своїм язиком, він завжди хотів тебе.

— Господи, це Тоні. Тоні Соретті. Він хоче усіх, — зірвавшись, закотила я очі.

— Ага, і тому впадає за тобою. До речі, ти ж маєш фотку? Ну, в тих трусах.

— В панталонах? — пробелькотіла я. Сильвія що, просить в мене нюдси?

— Нащо мені твої труси? Хоча… — вона мені підморгнула. Підморгнула! У голові раптом заграла мелодія диско… — Я хочу побачити його дупу з зіркою! І не тільки я.

— Щось мені підказує, — схрестила я руки на грудях, — що це доведе його не тільки до сказу, бо хтось з вас чотирьох, — якщо Боґарта це взагалі цікавить, бо за увесь час, що Сильвія просочувала мій одяг тютюновим димом, він жодного разу не звернув на нас увагу, — не втримає язика за зубами.

— Так, на Луку покладатися зась, — одразу погодилась вона. — Хоча він і так бачив ту гепу…

Ні, я вже збагнула, що за сьогодні наслухаюсь багацько оповідок з минулого Соретті. Збоченого ідіотського минулого, якщо точніше. Але це…

— Ти натякаєш, що Тоні і йому вставив?

За час мого перебування в пентхаусі нічого подібного за Тоні я не помічала, він завжди приходів з дівками, я ж бачила їх усіх. Втім, я припускала, що раніше, до мене, він експериментував по-різному.

Сильвія знов пожбурила недопалок у вікно, цілячись в голуба, й обійняла мене за плечі, легенько підштовхуючи в бік кухні.

— Сонечко, у двох хтивих чоловіків є ще кілька інших можливостей, окрім першої, що спадає на думку.

Чомусь в її голосі вчувалося співчуття. Мабуть, до моєї недосвідченості у таких справах.

Коли ми майже вийшли з вітальні, Бо нарешті озвався — видав щось схоже на вигук тотального розчарування й тріснув долонею по журнальному столику, ледь не зачепивши ноутбук. Так, з «Ковбоями» інакше не буває, вони — суцільне безноге розчарування майже постійно.

Кірстен і далі готувала вечерю й маневрувала — ну, наскільки це було можливо, — біля плити. Тоні підпирав плечем холодильник — щоправда, хто з них двох збирався впасти, так одразу й не сказати, — і посьорбував вино. А Лука усе ще переймався замовленою їжею.

— Не розумію. Той «Золотий дракон» у двох кварталах звідси. У двох бляха кварталах! Як можна так довго нести ці кляті реберця й локшину, ніби я зробив замовлення в Талсі!
Та варто було лише нам повернутись на кухню, як всі одразу ж втупилися поглядами в мене, навіть Сильвія, що розмістилася на стільці навпроти Луки.

Почуваючись зніченою, мені кортіло підійти до боса, але я притлумила це бажання. Якщо я витримала вечірку й Мінну, впораюся і з цим. Мабуть.

— То буде допит? — сховавши долоні в кишені, поцікавилась я. Це було очевидно — нехай Соретті й розповідав про мене і мої труси — за що йому окреме велике трясця спасибі! — та вони його друзі, вони неодмінно розпитуватимуть. Без цього ніяк.

— Навіщо? — знизала плечима Кірстен, прикладаючись вустами до дерев’яної ложки, потемнілої від постійного використання. — Навіть якщо ти маніячка, все одно ліпша за деяких його дівок. Бо смак в нього паскудний.

— Смак? — форкнула я. — А він в нього є? Мені здавалося, він тягне до ліжка усе.

Щоправда, я до того ліжка завітала також. І не один раз. Та мене й взірцем жіночності не назвеш.

— Так і було, — Тоні, схоже, не бентежило, що ми розмовляли про нього так, ніби його немає поруч. — І що з того?

— Тішитися нема чим, єнотику.
— Єнотику, — солодкаво змавпував Лука, підморгуючи другу. Боса це геть не порадувало, він і далі лишався кислим як зіпсоване вино.

— То якщо ніхто не питатиме, попитаю я? Я ж тільки пів години тому взагалі дізналась про ваше існування, — пояснила я. Схоже, ніхто не був проти. Кірстен з Лукою подивились одне на одного й майже одночасно знизали плечима. — Реберця? Серйозно? Від запахів на цій кухні можна віддати Богові душу, а ти замовляєш реберця?

Поки він не вточнив, я вважала «споріднену душу Тоні Соретті» веганом або сироїдом. А він виявився звичайним диваком. Та тепер, маючи змогу як слід його роздивитись, я визнала, що з такою зовнішністю як в нього заплющують очі на будь-які дивацтва й збочення.

Звісно Лука вважався привабливим за всіма канонами барменської справи — інших за стійкою й не зустрінеш, від харизми й принадності залежать чайові, — і з цим бездоганним, немов виліпленим талановитим скульптором, обличчям, затемненим знизу легкою щетиною, розкучерявленим темно-русявим волоссям й горіховими очима з бешкетними бісиками, він вже напевно однією лише чарівливою, не надто старанною, усмішкою змушував клієнток відкривати гаманці й зривати з себе трусики.