Читати книгу - "Зламані янголи"

набуло для мене значення, і я відчув, як усе моє тіло облилося холодним потом: я усвідомив, де перебуваю.

Червоне світло було індикатором на лобовому склі, що відображався на вигнутому лицьовому щитку скафандра, під яким я вимушено лежав.

Таку, блін, ніяке це не нічне небо.

Я був за межами корабля.

А тоді на мене навалилися власні спогади, особистість і минуле, мікрометеоритом пробивши тоненьку пломбу прозорості, що тримала всередині моє життя.

Я замахав руками і зрозумів, що не можу ворушитися від зап’ястків і вище. Мої пальці обмацали простір довкола жорсткого каркасу в мене під спиною та постукування системи двигунів. Я потягнувся, повернувши голову.

— Ти ба, він оклигує.

Голос був знайомий, хоч і звучав тонко й металево через спотворення в комунікаційній системі скафандра. Хтось інший дзвінко хихотнув.

— А ти, блін, здивований?

Завдяки чуттю присутності я вловив якийсь рух праворуч від себе. Побачив, як наді мною схиляється ще один шолом із затемненим, непроникно чорним лицьовим щитком.

— Агов, лейтенанте, — ще один знайомий голос. — Я завдяки тобі щойно виграв 50 баксів ООН. Я сказав цим граним пердунам у скафандрах, що ти оклигаєш швидше за всіх інших.

— Тоні? — кволо подав голос я.

— О, ушкоджень мозку теж немає. Плюс одне очко 391 взводу, пацани. Ми, бляха, невмирущі.

Везучи нас із марсіянського дредноута, вони скидалися на похоронну процесію вакуумних сил. Сім тіл на моторних ношах, чотири штурмових жучки та цілих двадцять п’ять бійців почесної гвардії в повному бойовому спорядженні для твердого космосу. Вирушивши нарешті на інший бік брами, Каррера не став ризикувати.

Тоні Ломанако привіз нас назад просто бездоганно, наче все своє професійне життя мав справу з плацдармами біля марсіянських брам. Спершу він відправив за браму два жучки, тоді — ноші та піхотинців (командос розійшлися однаковими парами наліво й направо), а наостанок відправив два жучки, що лишалися, задом наперед. Двигуни скафандрів, нош і жучків перейшли в режим максимальної гравітаційної вантажопідйомності, зависли, щойно опинились у гравітаційному полі Санкції-IV, а після приземлення кілька секунд по тому об’єдналися, варто було Ломанако у скафандрі раз підняти руку та стиснути кулак.

Клин Каррери.

Піднявшись на ношах, наскільки дозволяла сітка, я стежив за всім і намагався придушити відчуття гордості та приналежності, що його нав’язували мені вовчі гени.

— Вітаємо в базовому таборі, лейтенанте, — промовив Ломанако і злегка стукнув мене кулаком по нагруднику скафандра. — Тепер у вас усе буде гаразд. І взагалі все буде гаразд.

Його голос у комунікаційній системі підвищився.

— Ну, добре, народ, погнали. Мітчелле і Кхуок, не знімайте скафандрів і тримайте двох жучків у режимі готовності. Всім іншим — відбій: ми поки що більше не плаватимемо. Тан, Сабиров і Мунгарто, поверніться сюди за п’ятнадцять хвилин. Приходьте в чому хочете, але з таким спорядженням, щоби скласти компанію Кхуок і Мітчеллові. Всім іншим розслабитися. Управління «Чандри», ми можемо отримати якесь медичне обслуговування тут сьогодні?

У комунікаторі забряжчав сміх. Усі довкола мене розслабилися; цього не приховували навіть громіздке бойове спорядження для вакууму та костюми з невідбивального чорного полісплаву під ним. Зникала зброя, складена, відключена чи просто схована в кобуру. Водії жучків зі спритністю механічних ляльок позлізали зі свого транспорту й пішли вздовж пляжу за потоком тіл у скафандрах. Край води на них чекав масивний лінкор Клину «Доблесть Енджин Чандри» на десантних посадкових клешнях, схожий на якийсь доісторичний гібрид крокодила та водної черепахи. Його важкоброньований хамелеохромовий корпус виблискував на блідому надвечірньому сонці бірюзою, повторюючи колір пляжу.

Приємно було бачити його знову.

Нарешті роззирнувшись, я зрозумів, що на пляжі безлад. Пісок довкола неглибокого кратера зі спеченого скла, що лишився від вибуху «Наґіні», повсюди в моєму обмеженому полі зору був розритий і розораний. Вибух зачепив і булькобуди, від яких не лишилося нічого, крім слідів горіння та нечисленних шматків металу, які, як підказувала мені професійна гордість, аж ніяк не могли бути рештками самого десантного корабля. «Наґіні» підірвалася в повітрі, і цей вибух мав негайно зжерти всю її конструкцію до останньої молекули. Якщо земля для мерців, то Шнайдер, безумовно, зумів відірватися від натовпу. Більша його частина, мабуть, і досі розсіювалась у стратосфері.

Твій хист, Таку.

Вибух, схоже, ще й потопив траулер. Повернувши голову, я ледве розгледів над водою корму та перекручену жаром надбудову судна. У мене в голові промайнули яскраві спогади: Люк Депре і пляшка дешевого віскі, диванна політика та заборонені урядом сигари, Крукшенк нагинається наді мною в…

Не треба, Таку.

Клин поставив на заміну випаруваному табору дещо з власного майна. За кілька метрів ліворуч від кратера стояли шість великих овальних булькобудів, а біля носа лінкора я помітив герметичну квадратну хатинку та високотискові наливні резервуари полісплавного душу. Вакуумні командос, повертаючись, скидали свою важку зброю на прикриті згори тентами стелажі поблизу й вервечкою проходили у промивальний люк.

Із «Чандри» прийшла шеренга бійців Клину в відповідних формах і з білими емблемами медичного підрозділу на плечах. Вони скупчилися довкола нош, увімкнули їх і повезли нас до одного з булькобудів. Коли мої ноші піднялися, Ломанако торкнувся моєї руки.

— Побачимося, лейтенанте. Я зайду, щойно вас вилущать. А зараз мені треба піти сполоснутися.

— Так, дякую, Тоні.

— Радий знову вас бачити, сер.

У булькобуді санітари, працюючи зі шпаркою байдужою ефективністю, зняли з нас паски, а потім — скафандри.

Оскільки я був при тямі, розпакувати мене виявилося трохи легше за інших, але це особливо нічого не дало. Я надто довго не приймав протирадіаційних препаратів і без великого зусилля волі не міг навіть зігнути чи підняти одну кінцівку. Коли мене нарешті витягнули зі скафандра й поклали на ліжко, я був ледве здатен відповідати на запитання, що їх ставив мені санітар, виконуючи стандартні післябойові перевірки мого чохла. Весь цей час я сяк-так тримав очі напіврозплющеними й дивився за його плече, як тим самим тестам піддають інших. Сунь, якій явно неможливо було допомогти одразу, вони безцеремонно викинули в куток.

— То я буду жити, доку? — якоїсь миті промимрив я.

— Не в цьому чохлі, — розмовляючи, він готував безголковий шприц із антирадіаційним коктейлем. — Але, думаю, я можу зробити так, щоб ви протрималися ще трохи. Звільню вас від розмови зі старим у віртуалі.

— Чого йому треба? Доповіді?

— Мабуть, так.

— Що ж, краще накачайте мене чимось, щоб я при ньому не заснув. Маєте мет?

— Я не впевнений, що зараз це добра ідея, лейтенанте.

Тут я несподівано здобувся на сухий смішок.

— Так, ви маєте рацію. Ця фігня