Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
149425292626149425292928149425292829149425292944142725149425292934149425292825149425292926149425292843149425292833149425292827149425292833149425292834142744142725149425292829149425292846149425292925149425292846149425292828149425292833149425292834142725149425292932149425292833149425292927149425292825149425292932149425292928142726
Куля настільки зменшилася в розмірах, що Дамбл, попри свій безтілесний стан, відчув клаустрофобію. Він відчайдушно сканував коди, що вислизали. Жодної зачіпки. Дамблдор вперше розгубився, завис… Минуло п’ять хвилин, коди оновилися. Дамблдор зчитав усі 28 потоків, інтуїтивно зупинившись на одному. «Слухай серцем, кажуть люди в таких випадках», — подумав Дамблдор і ввів послідовність цифр:
149425292727149425292825149425292842149425292825142725149425292843149425292946149425292826149425292846149425292827142725149425292826149425292928149425292827149425292825149425293029142725149425292925149425292825149425292832142725149425292827142725149425292845149425293031149425292842149425292846149425292843149425292833
Куля не зменшилася. Замість потоків цифр мільярди точок, немов зірки, спалахнули в темній сфері. Вони зблизилися, зливаючись у зображення. Уривок ефіру хоупландського телеканалу: в кадрі поетеса Ліна Костенко читає свій вірш.
— …така любов буває раз в ніколи19, — поетеса вимовляє фразу, яка була закодована в цифрах.
Куля розкололася, випускаючи Дамблдора в ядро Голки.
— Вітаю вас, друзі! — закричав Дамблдор із зовнішнього комунікатора.
— Та-а-ак, — заволали від радості сердечники. — Він зробив це!
— Дамблдоре, скоріше!
— Синхронізуюся з тобою, Вінсенте.
Двері загриміли металевими механізмами і відчинилися навстіж. Розпечене від жару повітря і нестерпне світіння вдарили хвилею з ядра. Тільки Вінсент, примружившись, зміг заглянути всередину. Люди, захищаючи зір, змушені були відвернутися і відійти. Робогуманоїд увійшов. Лампи по периметру круглого приміщення обпалювали простір потужним гарячим світлом. Озирнувшись, Вінсент знайшов вимикачі. Лампи пригасли, дозволяючи увійти й іншим.
Посередині зали височіли шість скляних колон. Вони зникали в широкому отворі у стелі. Усередині кожної вгору спрямовувалися промені — потоки мікроскопічних частинок: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, синій і фіолетовий. В оточенні колон у самому центрі стояв прозорий резервуар, що контурами нагадував саркофаг єгипетського фараона, наповнений перламутровою блакитною рідиною. Крізь неї проглядався чорний обрис тулуба. Ніхто не наважувався зробити перший крок і зайти за колони. Навіть Вінсент застиг біля оранжевого променя. Їх оживила сирена, що заревіла на всіх ярусах вежі. Одночасно закричали üСкріни всередині Голки:
«Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати!».
— Вони прорвалися через оглядовий майданчик! — закричав Ґабріель. — Тетраподи!
Застукотіли металеві механізми. Стулки дверей похитнулися і повільно попливли одна до одної.
— Вибігайте. Двері блокуються автоматично. Ви не виберетеся, якщо нічого не вийде, — закричав Вінсент, підбігаючи до Джаззі.
Сердечники кинулися до виходу. Вінсент, спішно поцілувавши кохану, потягнув її до дверей.
— Я з тобою, — Джаззі не бажала залишати ядро.
— Небезпечно, — заперечив Вінсент.
Отвір у дверях ще дозволяв протиснутися. Джо Амаре просунув руку всередину:
— Джаззі, не роби дурниць, нам потрібна допомога. Він впорається.
Співачка тільки всміхнулася у відповідь. Масивні стулки намертво зчепилися, закриваючи від погляду соратників Вінсента і Джаззі. Сердечники кинулися вниз по сходах. З оглядового майданчика вже долітав гул: крики, шипіння, гуркіт, дряпання нігтів по підлозі й стінах — тетрасüb’єкти наближалися.
Коридором — по підлозі, стелі та стінах — у бік сходів рвалися тетраподи. Сердечники приготувалися стріляти — до них підпливла Міда. Вона трансформувалася на їхніх очах в металевий диск з гострими зубцями та лезами по краях і довгими шипами на обох поверхнях.
— М’ясорубка, — вигляд Äфродіти навів жах на сердечників.
Смертоносним диском закрутилася Міда по коридору, просуваючись уперед, розрубуючи на дрібні шматки все, що потрапляло під її леза. Жоден тетрасüb’єкт не міг проскочити. Кров фонтанувала, шматки плоті розліталися на всі боки. — Тримайся, тільки тримайся, — Максим прикусив губу, спостерігаючи за битвою машини правосуддя через віконце у дверях, ручки яких сердечники зв’язали пожежним рукавом, щоб не пустити тетраподів на сходи.
Всередину ядра не проникали звуки ззовні. Джаззі та Вінсент більше не чули ні сирени, ні, тим більше, битви друзів з тетраподами. Співачка і робогуманоїд наблизилися до саркофага. Тіло всередині колись належало чоловікові, який явно любив офіційний стиль. Воно було в костюмі. Червона краватка мирно спочивала на грудях. Джаззі підійшла впритул, обійшовши ємність, зупинилася біля голови. Ззаду з основи черепа стирчала трубка. Її протилежний кінець ішов у мармуровий п’єдестал, на якому спочивав саркофаг. Придивившись, Джаззі відскочила від резервуара як ошпарена.
— Чорт! Це він.
— Хто він? — Вінсент щось натискав на вбудованій у п’єдестал панелі.
— Великий Вождь, — Джаззі знову наблизилася до ємності, щоб ретельніше розгледіти. — Який він… куций. Саркофаг під два з половиною метри, а він метр шістдесят, не більше. Усох там, чи що…
— Метр сімдесят, — Вінсент зиркнув на об’єкт в резервуарі. — Ти не врахувала товсту підошву на туфлях. І ні, звичайно. Він в рідині, але якби зменшився, то явно без одягу. А той за розміром, — Вінсент возився з панеллю. — Та й хіба в зрості справа?
— Авжеж, ні, я сама лиш трохи вища, — Джаззі з огидою відвернулася від саркофага. — Одежина-то за розміром. А от з величчю перебрали.
— Джаззі, готово.
Вінсент під’єднався до серцевини Голки. Під шкірою на шиї робогуманоїда блимали три зелені поділки. Джаззі сіла на підлогу, спершись об п’єдестал. Вінсент ліг поруч, поклавши голову на коліна коханої.
— Коли всі десять поділок зафарбуються в зелений, я зможу активувати «Пробудження», — підвівшись, Вінсент поцілував Джаззі. — Якщо все вийде, якщо я встигну завантажити й запустити створений нами вірус, то прокинусь вже в новому, вільному світі. Я подарую його тобі, кохана!
— Все вдасться! Ти зараз заплющиш очі, а потім розплющиш, а… я все ще буду тут, — усміхнулася Джаззі, підставляючи долоню під його щоку. — Удачі, Вінсенте! Я люблю тебе!
— Люблю тебе, — сказав Вінсент і, поцілувавши її зап’ястя, занурився в серцевину Голки.
Коли всі поділки на шиї робогуманоїда позеленіли, в залі згасло освітлення. Потухли й промені в колонах навколо саркофага. Джаззі стало не по собі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «TÜK, Арт Антонян», після закриття браузера.