Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Так тобі й треба. Ідіоту. - уїдливо протягнула Амайанта найсолодшим тоном, на який вона була здатна.

Максуд підвівся на ноги. Зробити це потрібно було за будь-яку ціну. Він задер підборіддя. Абсолютно безглузда і навіть шкідлива дія з його боку щодо фізичного стану. І абсолютно правильна та необхідна, як приклад для інших. Саме після таких сутичок і гуде поголос. Воїн намагався не вдихати глибоко. Нагородою за ці дії йому був погляд захоплення Ейр. Ще косий швидкоплинний погляд від Дезіре. Сандрін навіть не обернулася.

- О, то ти здоровий? Що ж ти одразу не сказав? - продовжувала посміхатися Амайанта. - Може, збігаємо і наздоженемо тіньовика? Надаємо йому тумаків.

- Чому ти така? - одними губами спитав Максуд.

Дівчина в золоті витріщила очі. Її брови піднімалися все вище та вище.

- Тому що ти нудний. Значить, мені з тобою нудно. - випалила дівчина, дивуючись, як Максуд цього не розумів. - Тому мені доводиться самій обігравати ситуації, щоби не скиснути з тобою. Ну? Що там? Чи запрацювало щось у голові? Людина, ти розумієш, про що я говорю?

Останню фразу Амайанта виголосила голосно і з підвищеною чіткістю. Воїн трохи похитав головою. Він кинув погляд на Химерниць. Делоріс схилилася над Звіром. Сандрін підійшла до Ейр, чим викликала радість сабазадонки. Дезіре стояла навпроти нього. Кроках за десять. Вона дивилася йому у вічі і трохи посміхалася. Химерниця Зими кивнула у бік Сандрін. Максуд знизав плечима. Як міг. Дезіре закотила очі і все ж підійшла до нього.

- На що скаржимося? - жартівливо запитала Химерниця.

- На біль у ділянці червоних пісків. Може, в мене завелися амаліони? - так само жартівливо відповів Максуд.

Хай тепер богиня скаже, що з ним нудно.

- Жалюгідна спроба. - розставила Амайанта все по своїх місцях.

Дезіре стояла перед ним. Зростом вона доходила до його плеча. Зовсім не висока. Але такою маленькою вона зовсім не здається, коли тримає в руках сині напівпрозорі мечі.

- Ребра. - сказав Максуд і показав на собі ті місця, де боліло.

- Так і стоятимеш? - запитала Дезіре, все ще не запалюючи свої очі.

Воїн зиркнув на чемпіонів. Химерниця крутнула головою, простеживши за його поглядом.

- О, Звід. - Дезіре закотила очі. - Давай, ми просто вважатимемо, що ти не встояв перед моїми чарами? А? Думаю, вони тобі в цьому не звинувачуватимуть.

Максуд неохоче погодився прилягти. Це виявилося зробити ще складніше, ніж підвестися. Очі Дезіре засяяли фіолетовим світлом. Зелений серпанок швидко обтягнув її пальці і через секунду Максуд відчув тепло від її дотиків.

- То чому вона не підійшла? - ніби ненароком запитала Химерниця Зими.

- Ти ж Химерниця. Ти їх краще знаєш. - відповів Максуд.

- Сказав тисячолітній мужик. - кивнула сама собі Дезіре. - Раніше Химерниці були сильнішими?

Дівчина займалася своєю справою, але влучила момент здати питання. Тон її був на вигляд байдужим, але воїн знав, що це не так. Максуд кивнув головою.

- Набагато?

Знову кивок. Дезіре вилаялася.

- Анне та аннемор зустрічалися набагато частіше.

- Аннемор? - перепитала Химерниця.

- Ловці смерті. - пояснив воїн.

- Якщо ти думаєш, що, говорячи одне незрозуміле мені слово замість іншого, ти роз'яснив ситуацію, то ти помиляєшся. - не відриваючи рук і очей від його ребер, похитала Дезіре головою.

- Анне — це життя, аннемор — можна перекласти як неживий. - Максуд трохи помовчав. - Фіолетовий і сірий твоєю мовою. - пояснив докладніше воїн.

Дезіре підвела голову і подивилася йому в очі своїм їдким фіолетовим поглядом.

- Зате я не знаю жодної Химерниці з волоссям кольору інею. - швидко збрехав Максуд.

- Жалюгідна спроба. - скривилася, похитуючи головою, Дезіре, відповідаючи йому поблажливим тоном.

Амайанта розійшлася нападом сміху. Максуд насупився.

- Ти гарний воїн. - серйозно сказав він.

- На жаль, щоправда це не звучить так гарно. - Дезіре посміхнулася і підвелася. - Чи ти ще полежиш?

  Вона подала йому руку. Максуд вдав, що не помітив цього і підвівся сам, струшуючи з себе пилюку. Химерниця знову закотила очі.

- Ці тисячолітні чоловіки...

- А мені вона подобається. Давай ми житимемо поряд з нею, а не поряд з німою Сандрін. - тонкий голосок Амайанти лився мелодією Максуду в саме вухо.

Уся група підтяглася до нього. Обличчя були переважно задоволеними. Не результатами сутички, а тим, що вдалося уникнути наслідків. На цей раз. Максуд поманив Жазель до себе і разом із нею попрямував до чемпіонів. Інші неохоче пішли за ними.

- Я все обдумав і ухвалив рішення. - голосно заявив їхній командир. - Без нас вам не вистояти. - чемпіон і не думав зупинятися. - Ми маємо запаси їжі. Ми їх привезли із собою. Хотіли б отримати окреме сховище. Якщо це неможливо, ми задокументуємо всю нашу провізію і складемо окремо у ваших спорудах, які ви називаєте складами. Воду ми теж із собою взяли. У яких одиницях виміру прийнято вести справи у вас?

- А в яких вам зручніше? - запитала Жазель.

Командир окинув її швидким поглядом. Потім глянув на Максуда. Воїн мовчав. Командир зітхнув і знову перевів погляд на дівчину. Занадто дрібну, надто тендітну і надто худу за його мірками. І надто непоступливу. Скільки їй було років? Люди вже почали залучати дітей до серйозної роботи? Вона хоч рахувати вміє?

- Якщо ви знаєте, що таке система Лоренца?

- Пф. - перебила його Жазель. - Я навіть у звітах столітньої давності таких розрахунків не зустрічаю.

Командир задер підборіддя і примружив очі.

- Так, дійсно, ця система старенька. Система Мідвейту…

- Мідвейт? Ви хочете, щоб ми на вході та на виході отримували різні дані?

Чемпіон стиснув зуби. Максуду коштувало чималих зусиль не посміхнутися. Величезний воїн у чорних масивних обладунках стояв віч-на-віч з дрібною кришталево прозорою і витонченою дівчиною з дуже жорстким, залізним поглядом. Декілька секунд вони дивилися одне на одного. Потім командир зробив жест рукою, пропонуючи зробити хід дівчині.