Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Лише внутрішня дисциплінованість врятувала мене тоді від божевілля. Я муштрував себе, готуючись до вирішального моменту, і ця підготовка вберегла мене. Не вгледівши у випарах зла, які клубочились переді мною, матерії, досяжної для впливу вогню чи хоча б хімії, а тому й проігнорувавши вогнемет, який поблискував ліворуч від мене, я пустив струм через трубку Крукса і сфокусував на цьому видиві безсмертного богохульства наймогутніше ефірне випромінювання, яке людська рука будь-коли викликала із надр і потоків сущого. Здійнявся синюватий дим, пролунав оглушливий тріск, і жовтаве світіння почало тьмяніти. Але тоді я зрозумів, що це потьмарення спричинив контраст світла, а випромінювання з мого апарата не справили жодного ефекту.

Тоді, посеред цього диявольського видовища, я побачив новий жах, від якого з моїх вуст зірвався крик і який змусив мене, зашпортуючись і похитуючись, кинутися до незамкнених дверей, які виходили на тиху вулицю, не надто переймаючись тим, які надприродні жахи я випускаю у цей світ, що про мене подумають і як мене засудять люди. У тому тьмяному змішанні синього і жовтого постать мого дядька почала моторошно розріджуватись, і суть того, що діялося, годі описати, бо на місці зниклого обличчя переливалася така зміна образів і особистостей, що тільки божевілля могло б їх осягнути. Він був одночасно дияволом і множинністю сутностей, склепом і карнавалом. Освітлене мерехтливим промінням, його драглисте обличчя приміряло на себе десять — двадцять — сотню образів, воно шкірилось, розтікаючись по землі разом із тілом, яке тануло, як лій, у карикатурних подобах леґіонів знайомих чужинців.

Я розрізняв риси роду Гаррісів — чоловіків і жінок, дорослих і дітей, риси інших людей — старих і молодих, грубих і витончених, знайомих і незнайомих. На мить там промайнула спотворена пародія на мініатюру із зображенням нещасної Рубі Гарріс, яку я бачив у музеї Школи дизайну, іншим разом, здається, я вловив кістлявий образ Мерсі Декстер, яку пам’ятав ще з картини у будинку Каррінґтона Гарріса. Це було страхітливо і виходило за межі будь-якого розуміня; це тривало аж до кінця, коли дивовижна суміш образів слуги і дитини заколихалась над порослою грибами підлогою, на якій розлилося ціле озеро зеленавого слизу, здавалося, що ці хисткі риси ніби борються поміж собою, намагаючись утворити щось, що б нагадувало добродушне обличчя мого дядька. Я тішу себе думкою, що тоді він ще був там, що він намагався попрощатися. Мені навіть здається, що, перш ніж вискочити назад на вулицю, я також вичавив слова прощання зі свого пересохлого горла; крізь двері услід за мною на политий дощем тротуар прослизнув тоненький струмінь випарів.

Решта страшних спогадів оповита паволокою забуття. На мокрій вулиці не було ні душі, у всьому світі не було ні душі, якій би я наважився розповісти про те, що трапилося. Я безцільно побрів на південь повз Коледж-Хілл і Атенум[120], униз по Гопкінз-стріт, через міст у діловий центр, де високі будинки, здавалося, захищали мене, як сучасні матеріальні речі обороняють світ від прадавніх і нечестивих жахіть. На сході волого займався сірий світанок, промальовуючи давній пагорб з його старовинними шпилями і ваблячи мене до місця, де так і не була закінчена моя жахлива робота. І зрештою я пішов, промоклий, без капелюха, запаморочений вранішнім світлом, і увійшов у ті жахливі двері на Бенефіт-стріт, які я залишив розчахнутими, а вони ще й досі таємничо похитувалися на петлях під поглядами вранішніх сусідів, до яких я не наважився заговорити.

Увесь слиз зник, мабуть, всотався у пористу плісняву долівку. А перед піччю не було жодного сліду величезної скорченої фігури. Я глянув на розкладачку, на стільці, на обладнання, на свого забутого капелюха і на дядьків жовтий солом’яний бриль. Я стояв сторопілий і навряд чи міг відрізнити, що мені наснилося, а що трапилося насправді. Тоді спробував відмотати назад хід подій і зрозумів, що став свідком речей значно жахливіших, ніж могли б мені наснитися. Сівши на стілець, я намагався відтворити те, що сталося, настільки докладно, наскільки дозволяв розум, і збагнути, як можна покінчити з цим жахом, якщо він насправді існує. Схоже, він не був ні матерією, ні ефіром, ані чимось іншим, доступним людському розумінню. Тоді що це, як не якась дивна еманація; якісь вампірські випари на кшталт тих, про які селяни з Ексетера розповідають, ніби вони клубочаться над деякими кладовищами? Я відчув, що це ключ до розгадки, і знову оглянув долівку перед піччю, де пліснява і селітра набували дивних форм. За десять хвилин у моєму мозку визріло рішення, і, захопивши капелюха, я вирушив додому, де прийняв ванну, поїв і телефоном замовив кайло, лопату, військовий протигаз і шість банок сірчаної кислоти з доставкою наступного ранку до підвальних дверей покинутого будинку на Бенефіт-стріт. Після цього я спробував поспати, але не зміг заснути, тому щоб хоч трохи розважитися, гаяв час за читанням і написанням безглуздих віршиків.

Наступного дня об одинадцятій годині я почав копати. Погода була сонячна, і це мене тішило. Я все ще був сам, бо хоч як боявся того незнаного жаху, якого зараз шукав, значно жахливішою була думка про те, щоб комусь все розповісти. Пізніше я був змушений все розповісти Гаррісу, але він і сам чув різні дивні байки від старих людей, а отже, мав у все повірити легше, ніж інші. Вергаючи з-перед печі пласти смердючої чорної землі, грузнучи лопатою у клейкій жовтавій гнилі, що виділялася із білуватих грибниць, я тремтів перед незрозумілими речами, які міг знайти. Деякі таємниці земних надр не йдуть людству на користь, і ця здавалася мені однією з таких.

Мої руки помітно тремтіли, але я продовжував працювати і вже за деякий час стояв у доволі глибокій ямі, яку мені вдалося викопати. І що глибшою ставала яма, яка була площею футів зо шість, то жахливішим ставав запах; у мене не залишалося жодних сумнівів стосовно неминучої зустрічі з пекельною істотою, еманації якої уже півтора століття тяжіли прокляттям над цим будинком. Мені було цікаво, як вона виглядає — якою буде її форма і матерія, наскільки вона розрослася за довгі віки висмоктування життя. Через деякий час я виліз із ями, розкидав навсібіч викопану землю, тоді порозставляв величезні бутлі з кислотою довкола ями і обабіч себе, так щоб за потреби я міг без жодних проблем спорожнити їх усі в цю яму. Тепер я викидав землю уже тільки на два інші боки ями; працювалось усе повільніше, і довелося навіть одягти протигаз, бо сморід став просто нестерпним. Через відчуття близькості до невідомої істоти на дні ями я балансував на межі нервового зриву.

Раптом лопата зачепила щось, м’якіше за землю. Я здригнувся і вже було кинувся вилазити з ями, яка тепер доходила мені до шиї. Але опанував себе і при світлі принесеного із собою електричного ліхтаря вигріб ще трохи землі. Поверхня, на яку я наштовхнувся, була тьмяною[121] і гладкою — щось на кшталт тухлуватих драглів з натяком на прозорість. Я пошкріб ще і виявив, що воно має форму. В одному місці, там, де частина речовини утворювала згин, була тріщина. Оголена площа була величезною і мала грубі циліндричні обриси; цей релікт скидався на м’яку синьо-білу трубу, яка в одному місці роздвоювалася, її більша частина була у діаметрі футів два. Я пошкріб іще трохи, а тоді прожогом вискочив