Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 117
Перейти на сторінку:
роду. Дезессар виконав увесь традиційний церемоніал: і покричав, і поплакав, і помахав руками, і навіть зобразив кілька незграбних на. Тривало це, щоправда, недовго — час не стоїть.

Капітан збігав до ялика і притягнув звідки бурдюк для води, пообіцявши, що натомість дасть англійцеві інший, зі шлюпки. Зсипав у цю легку, зручну тару вміст скрині. У результаті вантаж вийшов удвічі, якщо не втричі легшим, і Дезессар зміг взяти його під пахву.

— Ну ось, — задоволено мовив щасливий власник скарбу. — У себе в каюті я перекладу камінчики в надійне місце. А далі… Я вже знаю, що мені робити.

Поки ми чекали на повернення шлюпки, він з мрійливою посмішкою розказав, як розпорядиться скарбом.

— Ви, певно, думаєте, що я заберу все собі? Ні, мадемуазель. Самого багатства мені замало. Я хочу бути дворянином і готовий за це добре заплатити. Повернувшись до Сен-Мало, я попрощаюсь з мсьє Лефевром. Я споряджу власний корабель, зовсім невеличкий. Якщо водотоннажність корсарського корабля менш ніж 70 тонн, а екіпаж менш ніж двадцять чоловік, брати з собою адміралтейського писаря необов’язково. Ми поваландаємося в морі місяць або два. Захопимо якийсь англійський корабель. А на ньому — ось дивина — знайдеться скриня з коштовностями. — Дезессар труснув бурдюком, який ні на мить не випускав із рук. — Здобич я, як слід, зареєструю в адміралтействі. Третина піде в королівську скарбницю, третину отримаю я як власник корабля, а третина піде екіпажу. Я запишу в команду мічманами і юнгами своїх чотирьох синів і восьмеро племінників, та ще кількох свояків. Згідно з традиціями, якщо сума королівської частини перевищує мільйон ліврів, капітан може подавати прохання про дворянський патент. Тицьну декому в адміралтействі і геральдичній палаті тисяч п’ятдесят або сто, і все влаштується. Осяду поблизу Сен-Мало, побудую собі замок і забуду про море!

Не впевнений, що Летиція слухала блаженні патякання капітана. Вона пильнувала оком за човном, що наближався — точніше, за скутим ланцюгом чоловіком, який сидів на кормі біля стернового.

— Якого біса робить тут піп? — запитав раптом Дезессар, насупившись.

Серед матросів темніла ряса отця Астольфа.

Він першим зістрибнув у чорну воду, що зблискувала іскрами, і рішуче пішов до капітана.

— Я не дозволю залишити людину на безлюдному острові! — закричав добрий францисканець. — Іменем Господа, заклинаю вас не коїти подібного злочину! Інакше — так і знайте — я теж залишуся тут!

Благородні прагнення часом бувають винятково недоречними, подумав я. Тільки ускладнюють усім життя, створюючи зайві труднощі.

Поки Дезессар товкмачив капелану, що змінив свій початковий намір і полонений буде доставлений на Мартиніку, Летиція відвела лорда Руперта вбік і почала вдавати, ніби оглядає його.

Там було, що оглядати. Зблизька стало видно, що обличчя Грея розбите, з, рота тече кров.

— Я не люблю, коли мене кудись тягнуть, нічого не пояснюючи, — з гідністю мовив полонений. — Довелося дати кайданами по довбешці кільком грубіянам. Але їх було надто багато. Вони витягли мене на палубу і скинули в шлюпку. Якби я знав, що вони везуть мене до вас, я б не опирався.

Матроси залишилися в човні і завели звичну баладу про сокола і ластівку. А я дивився на мою вихованку та її коханого. На серці було важко.

Незбагненна річ краса. Лорд Руперт був у порваній одежі, побитий, у синцях і подряпинах, але його обличчя, осяяне срібним світлом, все одно було прекрасним. Є люди, привабливість яких неможливо знівечити нічим. А може, я просто дивився на Грея очима Летиції, тобто очима кохання.

З іншого боку на мою дівчинку я також дивився з безмежним обожнюванням, однак прекрасно розумів, що вигляд у неї геть жалюгідний. Після поєдинку, численних падінь, відчайдушного борсання в трясовині Летиція була вся вкрита синцями і подряпинами. Одне око наполовину запухло, забите вухо смішно відстовбурчувалося, волосся злиплося, на шиї синіла смуга — слід від ручищ Чорної Королеви.

Як на те, ще й матроси нині з особливим почуттям виводили безнадійний приспів:

Ні злетіти, ні пригорнутись до його крила

Навік — вона це знає.

Адже ластівка тримається землі, ахой!

А сокіл високо літає!

Уривчастим голосом Летиція пояснила полоненому, що на нього чекає, і тицьнула ключ від кайданів, який встигла взяти у капітана.

Дівчинка дивилися на лорда Руперта довгим і жадібним поглядом, немов хотіла запам’ятати цю мить назавжди, до кінця днів. Я з сумом відчував, як в її душу краплина за краплиною проникає гірка отрута. Ця отрута ніколи не розтане; вона буде вічно ятрити серце і не дозволить моїй вихованці знайти щастя з жодним із чоловіків. Іншого просто не буде. Та й те сказати, де знайдеш чоловіка, здатного зрівнятися з Рупертом Греєм? Хай буде проклятим той день, коли я побачив на містку багрянокрилого фрегата людину з каштановим волоссям!

На шлюпці співали:

Він ширяє високо, понад хмарами,

Політ його світлий і відважний.

Ох, як же вузькокрилій мірятися з ним,

У кожного своя межа.

Якби дівчинка могла мене розуміти, я б сказав: «Не треба побиватися. Розлука — не найстрашніше, бо після неї залишається пам’ять. Яке багатство може нажити той, хто добре прожив життя? Деяку кількість дорогих спогадів. Наприкінці все одно кожен йде сам-один. Та чим більше в тебе дорогоцінних спогадів, тим вдаліше склалася твоя доля. У старості ти будеш перебирати ці моменти, немов діаманти і смарагди».

— Ви подбали про мене, — сказав лорд Руперт. — Але що буде з вами? Ваш батько помер, замок закладений. Вам нікуди повертатися.

Вона вигукнула з награною веселістю:

— Про мене не турбуйтеся. Я зумію викупити Теофельс. Сидітиму біля вікна, дивитимуся на поля і ліси, які після тропіків вже не будуть здаватися мені такими зеленими, і згадуватиму… свої пригоди.

Її голос затремтів, але посмішка стала ще ширшою.

— Присягніться ім’ям Господа, що ваші люди доставлять цього чоловіка в Форт-Рояль! — долетів до мого слуху вигук отця Астольфа.

Я підстрибнув ближче до Летиції і Грея, щоб не пропусти ти ані слова з їхньої розмови.

— Ви не схожі на жодну з відомих мені жінок, — збентежено промовив лорд Руперт. — А я за тридцять років бачив чимало представниць вашої статі. Гадаю, таких, як ви, на світі більше нема. Якби я…

Він затнувся, що було на нього зовсім несхоже.

Що він хотів сказати? Мабуть, щось галантне — адже він не наївний і чудово розуміє, що подобається чути дівчатам, навіть некрасивим. Ну викажи великодушність, скажи щось, що ні до чого б не зобов’язувало, подумки благав я. «Якби я

1 ... 100 101 102 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сокіл і Ластівка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сокіл і Ластівка"