Читати книгу - "Королева пустелі"

силами чіплялися за життя. У селах фермери не сіяли насіння, а з’їдали його, оскільки все, що їм вдавалося виростити, у них знову й знову відбирали. Ніхто не знав, хто тепер володіє землею і кому доведеться платити податки. Масовий голод, невдоволення та беззаконня могли вибухнути в будь-який день. Якби уряд не зміг скласти країну докупи й не запустив її нормальне функціонування, якби Басра й Багдад потонули в беззаконні, то армія з декількох сотень тисяч солдатів не змогла б утримати порядок у країні. Адміністративні проблеми посилювалися через нестачу фінансування з боку уряду його високості та відсутність військової співпраці; це тривало, поки на місце Мода не прийшов генерал-лейтенант сер Вільям Маршалл, який, однозначно, був відповідальнішим за свого попередника.

Незважаючи на всі труднощі, Кокса і його команду переповнювала благородна рішучість усе налагодити. Вони присвятили себе створенню доброзичливого та дієвого уряду й чесному служінню народу вілаєтів Басри та Багдада, з його племінною багатонаціональністю та проблемами. Саме ця ідея понад усе хвилювала й надихала Ґертруду:

«У жодному іншому зруйнованому війною місці ми не змогли б так прискорено почати відшкодовувати ті страшенні збитки, яких заподіяло людство... Це грандіозна можливість, саме зараз, коли оточення так сильно схвильоване; за цей народ можна так сильно взятися, як ще ніколи й ніхто не брався, і побудувати такі взаємини, які існуватимуть вічно. Не заради власної користі, це потрібно уряду — справді, і саме тому я хочу з дня на день приглядати за усім цим дуже пильно, щоб у разі чого стати... тим вирішальним голосом в ухваленні остаточного рішення. Думаю, я зможу це зробити, я точно зможу, я озброєна своїми знаннями. Ця моя мета — така сокровенна... Я навіть не можу передати це словами. Хіба мене може бентежити щось інше, коли робота займає таке важливе місце? Зі мною ще ніколи не було нічого подібного, ви маєте зрозуміти — це прекрасно.

Та це ж створення нового світу!».

Після поразки в місті Ель-Кут британська армія, отримавши підкріплення й заручившись керівництвом генерала Мода, знову почала відтісняти турків. Наче коли зривають дах покинутого будинку, викрилися струхлявілі опори, купа щурів у кімнатах та антисанітарні кути відживаючої свій вік імперії. Протягом п’яти сотень літ турки експлуатували Месопотамію: їхні чиновники на своїх синекурах у Багдаді підтримували для себе комфортні умови життя, маскуючи реальність під стосами різних папірців. Доброчесний уряд, який значився в усіх документах, був нічим іншим, як вигадкою. Уся імперія потонула в корупції; більшість її урядовців, які або взагалі не отримували зарплату, або їм капали копійки, жили за рахунок хабарництва та здирництва. Будівництво та підтримання міських і провінційних громадських споруд, доріг і мостів, санітарних споруд та освітлення, житлових будинків, лікарень, шкіл — усе це було на папері, але ніколи не втілювалося в реальність. Рівень дитячої смертності, як завжди, був надзвичайно високим.

Турецька бюрократія розкинула свою чорну імперську мантію над усією територією Месопотамії, керуючись принципом «розділяй і володарюй». Мовою закону, управління, сфери бізнесу та освіти була турецька, а не арабська. Селяни були вимушені сплачувати орендну плату за свою землю, яку у них відібрали турки і яка тепер належала новим власникам з міста; до того ж дуже малий відсоток від тієї платні вкладали у поліпшення стану їхніх господарств. Купці мали купувати дозвіл щоразу, коли збиралися щось продати чи придбати, імпортувати чи експортувати. А тим часом обрані, яких було зовсім небагато, накопичували статки зі своїх привілейованих посад. Виграти судову справу можна було лише в Багдаді, заплативши судді, який міг не мати потрібної кваліфікації для своєї посади. Оскарження судового рішення могло роками, а то й десятиліттями пропадати у кафкіанських судах Константинополя, після чого його повертали назад у Багдад для повторного розгляду.

Коли турки відступали, вони знищували всі свої документи, а їхні бенефіціари тікали разом з ними, забираючи всі облікові документи та будь-які сліди їхньої системи. Після себе вони залишили лише ворожнечу, яку так довго виховували. У пустелі, особливо по обидва боки Євфратської долини, де турки розділили між собою землі приблизно п’ятдесятьох племен, вони намовляли одного шейха проти іншого і встановлювали своє правління на уламках устрою племінних жителів.

Вакуум, залишений після попередньої влади, ускладнювався ще й тим, що турки були сунітами. Вони хотіли бачити представників сунітської культури в усіх сферах державної влади і прибрали до рук грандіозні статки Магометанських благодійних трастів, чи Вакуф, які навічно призначалися для благочестивих цілей. Не звертаючи уваги на тих, кому ці благодійні трасти призначалися, турки виділяли ці гроші на будівництво нових сунітських мечетей і на зарплату тим, хто там працював. Головним завданням їхньої системи було передавати якомога більше грошей до Константинополя. У результаті такої політики всі шиїтські мечеті та установи перетворилися на руі’ни, а отже, історична ворожнеча між більшою частиною шиїтського та сунітського населення посилювалася.

Британський уряд міг заснувати там якусь форму правління лише за умови, що йому вдасться заручитися сильною підтримкою. На території, де була зосереджена чи не найбільша у світі кількість різноманітних рас, віросповідань і принципів, новий уряд мав знайти й залучити до участі кожного знатного мужа, спроможного переконати своїх послідовників у співпраці. Вони повинні були запевнити всіх у перевагах нових економічних ініціатив і регулювання.

До секретаріату приходило багато лідерів: вони відрізнялися своїм характером і вихованням, були традиційно схильні до корупції в усіх її проявах, їхній ревний захист своєї позиції виливався ледь не у формі ворожнечі з кожним сусідом, деякі з них були власниками багдадських палаців, а деякі — дірявих шатер. Вони володарювали під уставом Османської імперії завдяки статкам чи кількості прибічників, земельній власності, яку турки обклали податком чи яку вони відвоювали в інших племен або ж успадкували від Пророка. Кокс з Ґертрудою сподівалися, що, попри це все, їм вдасться відшукати серед найбільш багатообіцяючих лідерів майбутніх урядовців і політичних діячів Іраку.

Упродовж весни та літа 1917 року британська індійська армія укріплювала свої позиції навколо Багдада, що порушило їхній зв’язок з більш віддаленими територіями. Турки активно поширювали ворожу анти-британську пропаганду, як і агітки про грошову винагороду для потенційних дисидентів. Племінним жителям було важко повірити в те, що нові окупанти Багдада зможуть втримати завойовану територію чи що, зрештою, не повернуться турки, готові жорстоко мстити усім, хто довірився Британії. Перші спроби зав’язати стосунки з новим урядом шейхи та інші знатні лідери Месопотамії зробили для страхування на випадок, якщо британська влада все-таки зможе залишитися. Єдиним, що мотивувало їх об’єднати свої