Читати книгу - "Мене називають Червоний"

пиху, примусивши своїх янголів плазувати перед нею навколішки? А тепер люди перейняли від янголів усе те, чого їх навчив Ти, й вони поклоняються одне одному і ставлять себе в центр всесвіту. Кожен, навіть Твої найвірніші раби, хочуть бути зображеними в європейському стилі. Тебе перестануть і згадувати — ось у що виллється людська самозакоханість. Я впевнений у цьому, як упевнені всі в моєму існуванні. Ще й провина за те, що Аллаха забули, знову ляже на мої плечі.

Як же я можу розповідати вам про це все, та ще всупереч загальноприйнятим уявленням? А отак: показуючи, що я живий-здоровий і досі ходжу білим світом, попри те, що мене сотні літ безжально закидають камінням, проклинають, клянуть і лають на всі застави. Якби мої люті, але недолугі вороги, котрі ганять мене останніми словами, пам'ятали, що сам великий Аллах дозволив мені жити до Судного дня, то і в мене, і у вас справи пішли б на краще. Аллах-бо дав людині жити всього якихось шістдесят-сім-десят років. А якби я порадив: у такому разі вживайте каву і спробуйте завдяки їй продовжити свої літа, то дехто подумав би: якщо цього хоче шайтан, то краще я робитиму навпаки, і вони ніколи не питимуть кави або заливатимуть її собі в дупу, стоячи догори ногами.

Ви не смійтеся. Важливий не зміст думок, а їхня форма. Важливо не те, що малює художник, а його стиль. Тільки не забувайте: й форма, й стиль мають бути скритими, їх не повинні виявити. Я б ще розповів вам наостанок одну любовну історію, та вже пізно. Витівник-меддах, котрий сьогодні віщав від мого імені, пообіцяв якогось дня, але не завтра, а в середу, повісити вночі на цю ж стіну зображення жінки і її солоденьким голоском переказати ту любовну історію.

48. Я — Шекюре

Мені наснився тато, він говорив щось незрозуміле й був наляканий; я прокинулася. Шевкет та Орхан міцно притулились до мене з обох боків, вони були такі гарячі, що я аж упріла. Шевкетова рука лежала в мене на животі, а Орхан поклав свою спітнілу голівку мені на груди. Намагаючись не розбудити дітей, я піднялася й вийшла з кімнати.

Минувши передпокій, нечутно відчинила двері до кімнати Кари. Його я не побачила, але в сяйві свічки мені кинулося в вічі біле укривало, воно огортало мого чоловіка, наче саван — небіжчика. Вогник свічки немов не досягав матраца, що лежав посеред холодної темної кімнати.

Я наблизилася, й помаранчеве сяйво свічки розбилось об непоголене обличчя Кари, його голі плечі. Він спав, як Орхан, — скрутився, мов та мокриця, а на обличчі проступало щось дівоче.

— Це мій чоловік, — сказала я до себе. Він здавався мені таким далеким і чужим, що на душі стало нестерпно тяжко. Якби в мене в руці був кинджал, то я б убила його. Однак насправді я не хотіла цього робити, тільки думала як у дитинстві, як усі діти: а що було б, якби вбила? Я не вірила, що він жив роками, мріючи тільки про мене, не вірила в його невинний дитячий вираз обличчя.

Копнувши Кару в плече босою ногою, я розбудила його. Побачивши мене, він на якусь мить трохи перелякавсь, — а я цього й домагалася. Він ще як слід не очуняв, як я вже його повідомила:

— До мене приходив уві сні батько. Сказав мені найстрашніше: його вбив ти…

— Якби я вбив твого батька, ми б не були разом, еге ж?

— Це я й без тебе знаю, — відповіла я. — Але ж тобі було тоді відомо, що я залишу тата самого вдома…

— Ні, не було відомо. Дітей з Хайріє випровадила з дому ти. Про те, що він лишиться сам, знали Хайріє та, мабуть, Естер. А взагалі, тобі видніше, кому про це було відомо.

— Іноді мій внутрішній голос немов підказує мені, чому все так погано, відкриває мені таємницю всіх злощасть. Аби випустити той голос із себе, я говорю, проте він, ніби вві сні, не може вирватися з горла. А ти вже не той добрий і безгрішний Кара, якого я знала в дитинстві.

— І ти, й твій батько знехтували тим добрим Карою.

— Якщо ти побрався зі мною, щоб помститися батькові, то радій — ти вже помстивсь. Але, мабуть, через те тебе анітрохи не люблять діти.

— Я бачу, — відповів він, однак суму в його голосі не відчувалося. — Ти була нанизу, вони ще не поснули, і я чув, як голосно дражнилися: «Кара, Кара — в дупі діра».

— Якби ти їх відлупцював… — порадила я, таки справді бажаючи, щоб він їх покарав, та затнулась і закінчила: — Якби ти підняв на них руку, я б тебе вбила.

— Залазь до мене в ліжко. Змерзнеш, — сказав він.

— Може, я взагалі ніколи не залізу до тебе в ліжко. Може, нам узагалі не треба було одружуватися. Наш шлюб — несправжній, — ось як говорять. Уночі, ще до того як заснути, я чула Хасанові кроки. Не забувай: ми жили всі разом, і я роками прислухалася, як він ходить. Його люблять діти. Так, він — жорстокий. У нього є червона шабля — спробуй захистися від нього.

Та в погляді Кари було стільки втоми й суворості, що я зрозуміла: мені його не залякати.

— З нас обох у тобі найбільше як віри, так і смутку, — промовила я. — Я вперта, бо хочу бути щасливою й бачити своїх дітей захищеними, а ти — впертий, бо намагаєшся самому собі щось довести. Але не через те, що любиш мене.

Він же став говорити про те, як мене любить, як марив мною ночами в пітьмі караван-сараїв, у скелястих горах. Якби він не завів цієї мови, я б уже підняла дітей і повернулася в дім свого колишнього чоловіка. Та раптом випалила найперше, що спало на думку:

— Іноді мені здається, ніби мій чоловік може нагрянути будь-якої хвилини. Мені не страшно залишитися на ніч у твоїй кімнаті, не страшно, що нас можуть застати діти, однак я боюся, що не встигнемо ми й обійнятися, як він загрюкає в двері.

Знадвору, з-за воріт, почулися пронизливі крики котів, що, мабуть, зчепилися не на життя, а на смерть. Потім запала тиша. Я думала, що ось-ось розревусь, не могла ані поставити свічника на пюпітр, ані повернутися до дітей, до себе в кімнату. Я не вийду звідси доти, доки впевнюся, що Кара не причетний до смерті батька, сказала сама собі.

— Ти