Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Аднану?! — вигукнув Мігу — і не знати, спитав чи ствердив.

Капітанове обличчя з блідого набуло кольору червоного ліхтаря. Силою волі Антонові вдалося приборкати хвилювання. Він зобов'язаний відповідати за долю екіпажу і в погожу годину, а не тільки в шторм. Тому відверто глянув у вічі стерновому й сказав, намагаючись погамувати калатання серця:

— Ми не взяли її, Герасіме, з багатьох міркувань…

— З яких же саме?

— Передовсім я боявся, щоб не було нарікань…

— Ми не нарікали ніколи! — майже водноголос вигукнули всі.

Капітан похитав головою, усміхнувся і сказав, зумисне відвернувшись:

— Хтось із вас назвав її сиреною, котра, мовляв, прийшла вивести нас на манівці.

— Ця дурна голова помилятися! — опустив очі від сорому Ісмаїл. — Я просити вибачення!

— Нема за що, Ісмаїле! Ми вирішили, що кожен може мати власну думку. А втім, так само думав не ти один… Але й це ще не все. Одного дня вам здалося б, що Аднана не дуже старанно виконує роботу, що вона зробила щось не так, як усі…

— Та де там! — підскочив Крістя Бусуйок, який знову заговорив після тривалого мовчання. — Ми навіть не дозволили б, аби вона бруднила руки такими справами…

— А ви гадаєте, їй приємно було б бачити, що ви з нею панькаєтесь, ніби з принцесою? — спитав капітан. — Слухайте, що я вам скажу! Спершу, може, все й добре було б, але згодом почалися б нарікання й невдоволення. Навіть Мігу набридло б бачити, що вона весь час носить його одяг.

— Ніколи, пане! — так гаряче вихопився юнга, що всі аж здивовано глянули на нього.

Антон помовчав трохи, потім, затинаючись, сказав:

— Але зараз, через два місяці, якщо ви справді вважаєте, що ми помилились, залишивши її в Марселі, то ми можемо спокутувати свою провину.

— Як, пане?

— Викличемо її каблограмою, і вона нас наздожене у Монтевідео або в Ріо-де-Жанейро.

— А це можливо? — спитав Герасім, силкуючись приховати радість. — Поки одержить каблограму, поки сяде на пароплав… А гроші?

— За гроші вона може не турбуватися. Банк видасть їй наші гроші у Марселі, а решта все буде значно швидше, ніж ви думаєте. Каблограму вона одержить наступного дня після відправки.

— Чудасія!

— Потім сяде на пароплав, і поки ми прийдемо в Монтевідео, вона вже буде там. Ну, добре! — підсумував капітан. — Прийдемо в порт, одразу пошлемо депешу в Марсель… А зараз — усі по місцях! Мігу, швидко підняти бразільський прапор!

Юнга миттю подався до щогли, присоромлений, що забув про свій обов'язок. А коли вже спускався, його вухо вловило якесь дзижчання — глибоке й безперервне.

Люди теж почули його — воно пересилювало далекий гул порту й рокіт моря.

— Що це таке? — спитав Ієремія.

Антон теж спантеличено прислухався до нього, аж раптом згадав книжку Дарвіна і все збагнув.

— Це лісові комахи, Ієреміє.

— Та невже комахи можуть здійняти отакий шум?

— Так, бо їх мільярди на кожному кроці в лісі. Звісно, в них голос не бугая, але коли їх збирається стільки…

— Ой лишенько! Це ж можна збожеволіти, якщо трохи поживеш тут!

За півгодини, коли годинник на митниці вибив дванадцяту, шхуна кинула якір у порту Пернамбуко, подалі від вантажних кораблів, так що її можна було сприйняти за яхту, яка плаває тільки для задоволення свого господаря.

Тільки-но корабель пришвартувався, капітан навіть не переодягнувшись, як це він робив завжди в новому порту, доручивши Герасімові владнати справи з медиком, з поліцією та з митниками, бігдем подався в контору порту. Однак його чекало розчарування: «Есперанса» не заходила в порт Пернамбуко, але — слава богу! — вона не значилась і в списку жертв корабельних катастроф.

Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.

«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.

Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».

Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».

Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…

Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?

Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…

Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, — в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.

— Аднана?!

Він не кликав, він запитував.

Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він — на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.

— Коли ти прийшла? — спитав капітан.

Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:

— Я?.. Уже чотири дні