Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Теодора Ероута ховали у родинному склепі на цвинтарі голландської столиці. Тіло у цинковій труні доставили літаком додому і відчинити запаяну домовину не дозволили. Лишили тільки скляне віконце там, де було обличчя. Але й цього виявилося досить для старого Ероута, щоб колись хвацько розпростані плечі опустилися. Тепер вони нагадували втомлені крила відліталого своє шуліки.

Тиждень тому він востаннє розмовляв з Тедом і ті телефонні натяки закарбували у пам’яті три слова, котрі син вимовив замість вітання відразу, як тільки підніс слухавку.

Тусуклаїнг, «Бойд банк», браслет — ключ…

О, як багато важили ці слова!

Вбивство сина таки добре підточило Джо. Тепер кожної безсонної ночі розмірковував над таким фатальним для сина збігом обставин і переконався, — мусить сам їхати в Індонезію і завершити справу, у якій немає невідомих складових. Тільки тоді стало трохи легше, хоча плечі вже не піднімалися. Та він цього і не помічав…

З пам’яттю теж щось сталося. Раніше на багато речей дивився крізь пальці а то й просто забував. Тепер минуле, його перебування в Індонезії вибухали яскраво, до найдрібніших подробиць.

Старий Джо розклав на весь стіл мапу Індонезії і крізь лупу на величезному тілі Суматри знайшов Тусуклаїнг. Це далося без особливого клопоту, він пам’ятав, де воював…

… Гелікоптер із розпізнавальними знаками нідерландських повітряних сил довго кружляв над вкритим непрохідним тропічним лісом плоскогір’ям Батак, утвореним могутніми вулканічними туфами, які через бурхливі підземні виверження врешті-решт перекрили древні скалисті породи. Гірські ланцюги хребта Барисан, що простяглися з північного заходу на південний схід Суматри, обрамляли проскогір’я, а західні його відроги навісними урвищами бовваніли над берегами. Хіба тут знайдеш місце для посадки гелікоптера?

На воду кидали надувні шлюпки і по канатній драбинці спускались один за одним. Завдання тотального винищення туземців трималося у секреті і мало хто знав, куди з бази відлітав їх загін.

Навколо стояла дивна тиша. Хвилі теж оніміли, підкорялися безмовному застереженню природи, котра відмежовувала усе живе від них за допомогою застиглого виверження вулканічних скель. Сиділи нишком у шлюпках, вишукували найменшу щілину у суцільній стіні прибережної застиглої лави.

Ущелину, вузьку, довгасту, схожу на зблиск кріса, таки вдалося помітити і лише тоді на розвідку висадився десант. Серед шести найманців лейтенант послав і Доулда. Вони довго не барилися. Коли повернулися, горланили на все горло, що знайшли якусь стежку. А оскільки була стежка, значить, вона мала кудись привести.

Моторошною луною повертався регіт з ущелини, кишки від жаху прилипали до хребта, — саме через цю сховану від людського ока тріщину в осадових породах вела невидима нитка у внутрішні райони області батаків.

Ейфорія пройшла, коли загін опинився серед суцільного нагромадження скель. Ніхто ані пискнув, чалапали з автоматами напоготові, спинами витираючи виступи навісних скель. Ступали в темному загазованому тунелі слід у слід, де крок вправо чи вліво від лейтенанта міг коштувати життя. Досі не второпає, по чому йшли; іноді думав, що по лезу вузького хребта, а подеколи — по виступах вулканічного конусного намулення. Хто прокладав невидимі стежі у цих непрохідних землях? Невже сама природа допомагала ту земцям, і тільки вони володіли правом виходу до океану?

Найменший порух камінчика, що зривався з-під ніг і падав на дно урвища, змушував пальці прикипати до пускового курка і мертво заклякати. Кров стугоніла у скронях і сама рахувала секунди падіння. Кожного разу їх було не менше десяти.

Каркаючий лемент невидимого птаства наповнював жили льодом, розповіді про місцевих канібалів поставали найжахливішими картинами. До хрусту у шиї зводилися догори голови — а раптом там, над навислою скелею, заховався із отруйною стрілою якийсь туземець. При таких умовах їм не треба було багато сил, щоб поховати увесь загін найманців у тому кам’яному мішку.

Важко дихалося у суцільній вологості, сорочки від поту прилипали до тіла. А вони піднімалися все вище й вище. Навколо стали проглядатися конуси потухлих вулканів.

Невдовзі загін вийшов із кам’яного полону і опинився біля стіни незнаного тропічного лісу. Тут зробили перший привал. Потім — суцільне зелене місиво. І тільки на третій день лейтенант ледве повернув спраглим язиком, звіривши по компасу маршрут.

— Скоро підійдемо до озера Тоба.

Ще й зараз Джо пам’ятає, як на розпашіле спекою обличчя дмухнуло прохолодою — вони нарешті вийшли на берег Тоба, де і розкинулося невелике рибальське селище. Як потім виявилось, його нещодавно покинули, — усі подалися на захід, у непрохідні джунглі. Утекли просто з-під носа.

Неподалік у загорожі квінькала свиня і це викликало пожвавлення у передчутті смачного обіду. Тоді саме Гренд Доулд визвався приготувати свіжину. Лейтенант все ж таки дав йому на допомогу ще одного хлопця, бо льоха виявилася занадто великою, як на одного доходягу Доулда, худого і невисокого. «Дивися, щоб тебе свиня не з’їла», — пожартував лейтенант, натякаючи на найстрашніше тут явище канібалізм, яке постійно було у кожного найманця на вустах. На те Доулд вкрився червоними плямами, але сперечатися із старшим по званню не посмів, закусив губу, тільки потім усі чули, як пролунав один-єдиний постріл і квінькання різко обірвалося.

Джо разом з трьома із загону обійшов благенькі халупки, що тяглися у два ряди вглиб джунглів. Це були каркасні на дерев’яних палях прямокутні хатки. Колоди стирчали з землі на півтора метри, на них стояла масивна платформа, і вже потім йшов каркас. Стіни з дощок або циновок похилені назовні, низькі, не вищі за півтора метри, на третину їх покривав навислий дашок, — крутий, двосхилий, під товстим шаром інджука (пальмового волосся). Дещо вгнутий гребінь сильно подавався вперед, утворюючи щось на зразок навісу. Під ним біля кожної халупки стояли пустотілі колоди, в яких товкли рис.

З фасаду не було видно жодного отвору або вікна. Лише на задніх стінах Джо помітив невеликі прорізи. Деякі хатини мали на стінах і фронтонах різьбу та